Заблоцька Анастасія, 11 клас, Харківський ліцей мистецтв №133 Харківської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Олійник Вікторія Олександрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Двадцять четвертого лютого мене розбудила мама і сказала, що почалася війна. Спочатку я подумала, що це такий жарт, але з кожного кута Харкова можна було почути гудіння сирен, яке сповіщало про повітряну тривогу. Я досі дуже чітко пам’ятаю, як ми телефонували всім родичам і друзям, збираючи «тривожні» рюкзаки. Незабаром, рятуючись, деякі з родичів зібралися у нас удома.

Мене не дуже радував той факт, що я зустріла близьких у таких обставинах, а з плином часу велика кількість людей зовсім стала нестерпною.

Продуктові магазини закрилися, і дістати їжу було неможливо. Майже кожен день мої батьки були змушені шукати, де купити їжу. Я чула, як руйнуються будинки навколо, та бачила ці страшні картини. Через декілька місяців родичі поїхали додому, але саме у той час почали вимикати світло. Ніхто не міг зателефонувати та спитати, чи все зараз у них добре. Це дуже пригнічувало.

Насправді, я боюся темряви, а відсутність електроенергії у такий час було катастрофою для моєї тривожності.

Щоб хоч якось мене підбадьорити, ми збиралися разом та грали в настільні ігри при свічках. Відсутність світла стала своєрідним поштовхом: виходити вдень на вулицю, а можливість побачити природу трохи обнадіювала. Але відходити далеко від дому було все одно страшно. Усі жахіття, що відбувались, змушували мене почувати себе безсилою, і все, що я могла робити, – це малювати.

Зберегти зв’язок з мистецтвом було дуже важливо, тому що мистецтво в моєму житті – не просто абиякі забавки.

Це те, що оточує мене, все, що мені подобається: книжки, музика, під яку я малювала, і творчість художників, які мене надихали. Якщо цього не буде, то в моєму житті майже не залишиться сенсу для існування. Тому малювання було тим порятунком, який відволікав мене від того жаху, що відбувався в країні. Також я брала участь у конкурсах, які показували красу нашої України та мого рідного Харкова. В естафеті миру я намалювала янголів, які летіли над красивою архітектурою міста. В інших конкурсах я малювала птахів миру, у котрих таїлися силуети міста і відомих будинків. Ось так я передавала в своїх роботах мрії та сподівання, що цей жах припиниться якнайшвидше.

Через деякий час багато людей повернулося до нашого міста, моя психіка адаптувалася та з’явилося бажання знову відвідувати улюблені красиві місця нашого міста – парк ім. Шевченка та зоопарк.

Я дуже вдячна тим людям, що радують нас зеленню і квітами, та продовжують підтримувати чистоту і порядок у місті. Коли приходиш до парку, то ніби потрапляєш до чарівної казки, хоч на мить забуваєш про жахи війни. Усім серцем вірю, що війна в Україні якнайшвидше закінчиться, і ми будемо згадувати все, що сталося, як страшний сон.