Черкашина Віра, 1 курс, ВСП "Фаховий коледж зв'язку та інформатизації Державного університету інтелектуальних технологій і зв'язку"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Борик Ірина Дмитрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року пролунав гучний дзвін будильника, багато хто прокидався та думав, що настав такий самий день, як завжди. Але це був не звичайний дзвін. Це був дзвін, який розбудив всю країну. Сирени, вибухи, новини про вторгнення – все це стало частиною нашої нової реальності. Я пам’ятаю, як тільки прокинулася, почала збиратися до школи. Я вийшла зі своєї кімнати та побачила шокованих батьків, які не знали, за що братися. Як тільки я прокинулася, то батьки одразу розповіли, що сталося.

У країні почалася повномасштабна війна! Як? Не може бути, ми ще вчора обговорювали, що то дурниці, та все буде як завжди.

Ввечері перед війною ми жили своїм щасливим, безтурботним життям. Я готувалася до контрольної, моя молодша сестра вчила вірш. І ніхто не міг подумати, що війна почнеться дуже скоро. Пам’ятаю, як з мамою читали новини, сподіваючись, що це просто поганий сон. Але війна була реальністю. І з того дня моє життя кардинально змінилося. Вже з самого початку ми відчули, що війна прийшла в країну. Школа одразу стала дистанційною, як і кілька років тому.

Вже на перших уроках вчителі почали говорити з нами, якось заспокоювати, казати щирі слова. На уроці іноземних мов пролунав вибух. Вчителька одразу сповістила, щоб ми не виходили в людні місця, бо це було б небезпечно.

Перший тиждень пройшов дуже непомітно, було складно знову входити у темп життя в зумі, але це ще не велика проблема. Одразу як я починала думати, як погано, що зі мною коїться, але одразу спливали моменти з новин, як багато вибухів, як діти плачуть, не знають, що робити. Ось саме це і вдарило по мені. Перший рік був дуже страшний, мені здавалося, що дуже складно вжитися в роль, що кожний день ти можеш бути вбитим російською ракетою, уламками та ще багато різних злодійських намірів. З самого початку я розуміла, що війна може неодразу закінчитися, тому я почала цікавитися цією тематикою, як захистити себе, своїх родичів, свою молодшу сестру. На жаль, ми з мамою та сестрою хотіли виїхати за кордон, коли почалися сильні обстріли Одеси.

Чути кожен день багато вибухів було дуже складно, а потім чути погані новини від бабусі ставало ще страшніше. І я не знала, як ми будемо далі, як будуть люди, як будуть наші захисники.

Вже зараз я розумію цю маленьку дівчинку, яка так думала. Ця дівчинка вже може сама піклуватися про себе, знає, як правильно поводитися, коли тривога, вже пізнає тактичну медицину. Однією з найбільших втрат у 2024 році для мене стала загибель дядька. Він пішов на фронт добровольцем, незважаючи на наш протест. Пам’ятаю його останні слова: «Я мушу захищати свою землю і свою сім’ю». Ми всі очікували повернення додому мого дядька на вихідні. За 2 дні, як він пішов з життя, він приїхав та дуже сильно з нами хотів провести час. Він нібито відчував, що скоро загине. І ось дядько казав, щоб я дзвонила, писала йому, та він мені зі всім допоможе.

Ми нібито тільки розмовляли, але вже через кілька годин "прилетіло" туди, де він ночував. До нас неочікувано прийшли з цією новиною, яка потрясла нас усіх у смуток, небажання вірити.

Наразі не знаю, чого чекати від війни. Ці тисяча днів були випробуванням на міцність, перевіркою нашої людяності. Я бачила, як люди об’єднуються, допомагають один одному, як народжується нове життя  посеред руїн. І я відчувала, що не можу залишити все це, поки не переможемо. Хоча війна забрала в мене багато, вона ж і дала мені нові сили, нові знання про себе і про світ. Я стала сильнішою, мудрішою, впевненішою в собі. І я вірю, що ми обов’язково переможемо, що наша країна відродиться з попелу. Ця війна змінила нас усіх. І хоча ми пройшли через пекельні випробування, ми вистояли. А це означає, що ми здатні на все.