Ситюк Вероніка, 11 клас, Великодимерський ліцей Великодимерської селищної ради Броварського району Київської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Безсмертна Валентина Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна - це шлях героя. Не кожен у змозі витримати її тортури, а той, хто витримає, цього вже не забуде. Моя невеличка історія починається 22 лютого, близько п’ятої ранку. Уся моя сім’я прокинулася від незрозумілих вибухів. Ми всі ще наївно сподівалися, що це просто якась технічна проблема. Усі були налякані. Пізніше був введений воєнний стан і була встановлена комендантська година.

Як тільки наставав вечір, світло ми відразу вимикали. Усе було дуже напружено, щось зрозуміти було тяжко, а вибухи лунали все частіше й частіше.

У коридорі вже було зроблене спальне місце, хоч у погріб ми і спускалися, але там було дуже холодно. Засинала я пізно, після того, як ворог трішки зменшував силу своєї атаки, а прокидалася я рано-вранці, рівно за півгодини до атаки ворога. Я була шокована, адже не думала, що у двадцять першому столітті можуть бути війни. Ми почали допомагати нашим військовим. Разом із сусідами шили полотна на передову та пекли хліб. Наближалося свято, Восьме березня, але не було ні сил, ні бажання святкувати.

Трохи пізніше нам уже повідомили, що до сусіднього села заїхав агресор на танках. Люди, які  намагалися виїхати з селища, поверталися назад, адже не пропускали заради безпеки.

Ми вже також хотіли виїжджати, але не встигли. В один момент, дядько сказав моїй мамі збирати нас і їхати.. Їхали ми швидко. На виїзді з селища ми були останні, кого пропустили, інші авто завернули назад. На щастя, ми їхали не самі, попереду їхала мамина подруга зі своєю сім’єю. Усе було як у тумані, саме тоді ти розумів, як хочеться жити, як було добре раніше. Адреналін зашкалював. Ми зателефонували маминому брату, та вирішили їхати до них, на Закарпаття. Коли ми від’їхали від дому кілометрів сто, мені на телефон прийшло декілька повідомлень.

Відкривши одне з них, я побачила, що мій батько постраждав від окупантів. Хоч у нас з батьком стосунки склалися не дуже добре, мені все одно його було шкода як людину…

Знаєте, наскільки дивно їхати вулицями і дивитись, як люди спокійно живуть. Коли ми приїхали до дядька, то змогли нарешті видихнути. На Закарпатті було значно спокійніше. Були ми там близько тижня, а потім знайомі з Німеччини запропонували нам приїхати до них, ми довго думали, чи потрібно це нам, а потім дізнавшись, що наш будинок постраждав від вибуху, вирішили ризикнути. Тож уже сімнадцятого березня ми були на кордоні з Угорщиною. На шляху нам траплялися тільки привітні люди. Наступною країною для зупинки стала Австрія. Там ми зупинилися перепочити у нашої давньої приятельки. Вона дуже привітна жінка і хотіла допомогти нам з будь-чим. Перепочивши  декілька днів, ми рушили далі. Німеччина зустріла нас досить люб’язно. Було приємно нарешті познайомитися з друзями нашої сім’ї. За вечерею нам розповідали історію знайомства наших сімей, а потім нам показали наш будинок.

Хоч ми і ділили цей будинок з господарями, але це не було дуже важливо, адже власники будинку виявилися просто чудовими людьми. Вони влаштували мене до німецької школи.

Я відшукала собі нових подруг, з якими спілкуюсь і зараз. Через два місяці ми дізналися, що їхати у наше рідне селище вже досить безпечно, тож ми зібралися та поїхали додому. Назад дорога була набагато швидша.

Зараз мені вже шістнадцять, і, пишучи цей твір, я згадую все те, що зі мною відбувалося. Звісно, деякі моменти я б хотіла забути, а за деякі я дуже вдячна.

Наприклад, я б все віддала, аби не було війни, але чи познайомилася б я тоді з такими прекрасними людьми? Але можу сказати одне, що в цьому творі є частина мене, хоч і пишу я його під час повітряної тривоги, сподіваючись, що це все скоро закінчиться.