Борис Васильович з родиною тікав з Сєвєродонецька під обстрілами
Я з Сєвєродонецька Луганської області. У нас було нормальне життя, але рашисти зламали все. Ми отримували нормальну пенсію, мали квартири і дачі, діти були повністю влаштовані. Працювали, відпочивали. Наше місто почало розвиватись, вже буле не таке похмуре, як колись. Дороги ремонтували, зелень висаджували, квіти. Дуже-дуже добре там було. Поки місто не розбили росіяни. Тікав я звідти разом із родиною: по-справжньому тікав. Спочатку ховався в підвалі від цих вибухів, бомб. Був холод, голод. Потім перебіжками дістався до «Азота», там жив у підвалі, поки не стало зовсім погано.
Коли вже і «Азот» розстрілювали, нам довелось тікати з міста.
Вивозили нас із Сєвєродонецька мікроавтобусами під розривами снарядів.
Нас вивезла якась церква – не пам’ятаю точно назву. Їхали ми майже добу.
Домовлялась донька, що ми виїдемо в четвер. А потім зателефонували їй і сказали, що заберуть нас у вівторок. Ми поїхали у вівторок, а ту маршрутку, яка їхала в четвер, розстріляли. Так що над нами є Бог, який нас захистив.
Зараз ми живемо в Полтаві, орендуємо житло, все у нас добре. Підтримує Полтава - народ тут добрий. Різні організації допомагають харчами й іншим необхідним. Ми вдячні Фонду Ріната Ахметова і усим, хто нам допомагає. Чекаємо, коли наше місто звільнять. Ми не знаємо, що там зараз. Кажуть, що в доньки розбили квартиру, а нашу - поки не повністю.
Ми там страшне пережили під обстрілами.
Метрів за сто від нас падали і розривались снаряди – не дай Бог комусь таке пережити!
Найбільше шокувало, коли обстрілювали наші будинки. Там такий жах коївся, що ми в підвалі лежали на піддонах. Ми спали на піддонах - і цьому раді були. Шокувала війна, загибель людей, підлість. А з іншого боку приємно вразила доброзичливість народу, який нас прийняв тут. Я не думав ніколи, що нас так будуть підтримувати іноземці і свої незнайомі люди. Ми б самі не вижили, я думаю.
Мій брат двоюрідний живе у Москві. Я з ним порвав усякі відносини. Коли розповідаю, що тут коїться, він каже, що це все мої вигадки, брехня. Мовляв, не може бути, щоб росія таке робила, такого не буває.
Вже хочеться додому, щоб швидше була перемога, щоб наші військові прогнали цих нелюдів наглих назад, у їхню росію. Хай там між собою деруться, якщо їм мало. Мрію, щоб залишилась наша країна вільною та незалежною, аби усі наші люди жили краще, ніж до війни. Може, ця війна змінить щось в розумах людей і поставить усе на свої місця.
