Котенко Валерія, вчитель, КП "Харківський ліцей № 143 Харківської міської ради"

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

24 лютого 2022 року. Ця подія змінила життя мільйонів українців і моє. Вибухи о 5 ранку. Інстаграм: «Почалось». Прийшло розуміння, що невідворотне сталось.

Перша думка про те, як сказати мамі — дитині   війни, що на початку лютого перенесла інсульт, про повномасштабне… Дзвінок дітям… Живі!

О 7 ранку біжу до ліцею: там ноутбук залишила, а в мене ж уроки, треба працювати. Вибухи весь час. Перші черги за продуктами, ліками… Працюю, на 7 урок виходить одна дитина, уже з підвалу будинку… Уранці бачу з вікна, як пішки ідуть люди з Північної Салтівки на вокзал. Усе своє життя вмістили в рюкзак або валізу… Я вдома, бо є надія — це ж не може тривати довго!

3 березня вибухи від снарядів РЗСО за 500 метрів від мене. Стою в коридорі над хворою мамою, закриваю її голову руками, а потім прошу  згоди, щоб евакуюватись з міста у Високий, до дітей, які вже, рятуючи п’ятирічну дитину, виїхали в Красноград.

Мама не погоджується, стаю навколішки й прошу: «Мамусю, а раптом пожежа, ти ж не зможеш спуститись по драбині! Добре, якщо зразу накриє». У дітей приватний будинок, а тут ще 8 поверхів над нами… Погоджується…

Шукаю, хто вивезе… Звертаюсь за допомогою в групу вайбера селища. Відгукується жіночка, дає декілька номерів. Телефоную. «Вісім тисяч до траси і… без речей!»

А як без речей, коли в нас тільки ліків валіза?

Не втрачаю надії — є! «Приїду о 15.00 завтра, після роботи, — каже чоловік і додає: — Гроші тільки на бензин». А чи доживемо до завтра? Перед очима будинок по вулиці Наталії Ужвій. Ще дзвінок, обіцяє вивезти зранку. Молю Бога, щоб дожити до завтра. Знову обстріл, люди біжать сходами, галас, паніка, звуки розбитого скла, будинок підстрибує. Моторошно.

І ось їдемо, водій вибачається, що бере плату за бензин. Які вибачення?! Забирав нас під обстрілами, ризикуючи життям. Лише вдячність. Я навіть не знаю імені свого рятівника, але буду пам’ятати його завжди!

Приїхали. У своєму домі, тепло, є вода, їжа… Уночі дуже страшно, літаки несуть смерть на місто. Лягаю на підлозі коло мами, укриваю голову дитячим матрацом (а раптом стеля буде падати…). Молю, щоб закрили небо над Україною.

Перша гуманітарка — батон, 200 грамів олії. Родина з нашого селища десь роздобула цю гуманітарну допомогу, давала всім потроху, бо крамниці вже не працювали… Які мої відчуття? Я несу цей скарб додому й сльози давлять. Я вдячна, бо хтось сильніший за мене допоміг! Неодноразово бачила по телевізору, як Фонд Ріната Ахметова видає допомогу на Луганщині, Донеччині. Тисячі тих, хто отримав білий пакет з надписом, бо війна в нас з 2014 року.

Але я ніколи не знала, що відчувають ці люди. І ось… У мене є руки, ноги, я маю кошти, але не можу купити хліба, олії.

І ліків для мами! Їх просто немає де купити. Лунає телефонний дзвінок, і в слухавці чую голос Антона, мого учня: «Мамо, Ви де,  як?» Ніколи від нього не чула цього слова, я ж просто класний керівник. «Що треба?» —питає. Кажу, що все є, тільки ліки. Дає номер телефону свого приятеля-волонтера. Телефоную, за два дні маю ліки для мами на місяць, безкоштовно. Знову хтось простягає мені руку допомоги.

Ледве вмовляю тендітну жіночку-волонтерку взяти хоч якусь сотню на бензин, кажучи: «Мені допомогли — я теж хочу допомогти».

Перебираю свої валізи з ліками, розмірковуючи, чим можу поділитись . Пишу в групу селища, віддаю людям безкоштовно. Що лишилось без запиту — волонтерам: комусь знадобиться!

Дзвінок у домофон — бачу Антона. «Привозили гуманітарку, я не міг не заїхати до Вас. Які потреби?». Двадцять років хлопцю, дорослий чоловік, усміхнений і рішучий. А які у мене потреби? Вода, тепло, дах — усе є! Немає шампуню, та то не біда, є мило. У людей більше горе. А він, діловито окинувши оком приміщення, каже: «Може, Вам «мильно-рильне» привезти?».

Я вперше за цей час посміхнулась.

У голові рояться думки: це ж не може тривати довго, як так могло статись? За що? Як вчитель української мови та літератури знаю відповідь. Просто за те, що ми народились на цій багатій землі!

Пройшло 9 місяців, повертаємось з 80-річною мамою до Харкова, бо дім—найкраще місце. Тієї ж ночі масований обстріл. Знову сплю в коридорі на підлозі, правда, уже без чобіт, як у лютому 2022.

За цей час багато болю було! Перші втрати — учні, батьки моїх учнів, сусіди… Біль, і сльози, і ненависть. Вибух на ліцейському стадіоні — троє постраждалих хлопців, які просто грали у футбол!

Травень 2025, їду в метро. На «Університеті» якийсь чоловік у камуфляжі запитує в пасажирів, як дістатись до залізничного вокзалу. Хтось хапає його за руку — швидше заходь, бо потім 20 хвилин чекати! Чоловік після контузії, набрякле обличчя… Жіночка помічає, що в солдата рюкзак розстебнутий. Каже: «Застібніть, бо загубите щось або вкрадуть». А він: «Змійка зламалась, буду шукати майстерню на вокзалі». «То візьміть хоч шпильку».

І що тут такого? А те, що всі, хто був у вагоні, хотіли хоч чимось допомогти воїну, який втратив здоров’я, захищаючи кожного з нас. Дідусь розповідав, як доїхати; хтось поступився місцем… Інші стояли мовчки, а в очах читалось: «Дякуємо».

Я їхала на вокзал, запропонувала свою допомогу, подякував, сказавши: «Після контузії боюсь загубитись у метро, а на вокзалі вже знаю все».  Доїхали, він пішов, а я зупинилась, бо сльози самі собою котились. За що? Цей п’ятдесятирічний чоловік (а може, мені здалось, адже війна старить) міг би зараз бути зі своє родиною, працювати, а на вихідні їхати на риболовлю з друзями або…Багато чого міг би! Але ні! Хтось ненажерливий прийшов сюди руйнувати, вбивати, калічити й ґвалтувати!

Але нехай ворог розуміє: нас, українців, можна вбити, зруйнувати дім, але підкорити — ніколи!

Харків став стіною в перші дні повномасштабного! «Зросійщений» Харків — так думали окупанти! Російськомовний у більшості своїй, а не «зросійщений»! Тепер українськомовний, лагідно й свідомо обирають люди солов’їну! Помилились іроди, бо Харків — це Україна! Він — різний ! Залізобетонний і славний, гостинний до друзів і ненависний до ворога! Але український! І ТАК БУДЕ ЗАВЖДИ!