Ливляс, 9 клас, Мукачево

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Того дня я забігла до мами на роботу. Заглянувши в кабінет, не побачила її — вийшла кудись на хвильку. На масажному столі лежала жінка, прикрита рушником. Думаючи, що вона дрімає після сеансу, я вже хотіла тихенько вийти, аж раптом почула:

— Привіт! Я — Гайка, а ти?

Я застигла.

— Яка ще Гайка? Що відбувається?

— Та не лякайся, — дівчина засміялась. — Це мій позивний, вже кілька років як. А так — Саша. Олександра.

Мама повернулась.

— Ти вчасно, Гаєчка вже відпочила, зараз піде — і ми з тобою додому, — сказала мама. Дорогою вона трохи розповіла про Гайку, тобто Сашу. Але мене не полишала цікавість, тож я домовилась із Сашею про зустріч.

На вигляд — майже моя ровесниця, але за пережитим досвідом Саша, здавалося, була старша за мою бабусю.

Ми зустрілися в кафе. Вже з перших слів я застигла, вчепившись у чашку кави, а вона спокійно почала розповідати…

— Моє рідне місто — Харків. У мене завжди було більше друзів-хлопців і хлопчачі захоплення. З дитинства обожнювала літаки. Тоді ще по телевізору крутили мультик «Чіп і Дейл спішать на допомогу», пам’ятаєш?

— Ой, то ти Мишка Гайка!? — здивувалась я.

— Так! У мене були два найкращих товариші з позивними Чіп і Дейл, а я — з літачками. Тож стала Гайкою, і мені це сподобалось.

Коли почалося АТО, а згодом ООС — я волонтерила разом з хлопцями.

Загасивши свічки на тортику з нагоди 18-річчя, пішла у воєнкомат, підписала контракт і стала оператором БпЛА у 128-й гірсько-штурмовій бригаді. Звісно, дівчатам приділяли особливу увагу. З’явився хлопець і в мене.

- Це було у неділю, 19 лютого 2022 року. Мій хлопець зробив мені пропозицію. Було і колечко і квіти, він став на коліно. Я звичайно сказала: «Так!»

Гайка на мить замовкає, ніби заглядає в болісне, але зовсім недавнє минуле. Потім піднімає очі й починає свою історію.

- Уже 28 лютого ми виїхали на позицію в Запорізьку область, село Василівка. Темна зимова ніч, туман, холод, степ. Ми розкладали техніку, готували до роботи «літачок», як раптом почули гул. Я кажу хлопцям: «Щось не так!». І я мала рацію.

Пройшло не більше трьох хвилин, як навколо починає все вибухати - фосфор, касети. Шість вибухів.

Над нами завис ворожий дрон. Горить стерня, чорний дим повсюди, вогонь, нічого не видно... А дрон собі спостерігає. Мені половину обличчя обпекло, щось тепле стікало по щоці. Я знаю, що це – кров, але навіть якось не приходить на думку витертися і раптом – удар!

У спині хруснуло, жахливий біль і темнота. Відкривши очі, я з величезним зусиллям встаю на ноги і починаю шукати серед того хаосу свого хлопця.

Побачила недалеко на землі якийсь розмитий силует — кинулась. Хлопці кричали: “Кидай, кидай, залиш, він 200, його підберуть!” А я тягнула, я не знаю звідки бралися сили, просто вчепилась намертво і тягла його метрів мабуть з 30 до машини. Він був весь у теплій крові. Я думала: « 200-й не може бути теплим!». Ми доїхали до блокпоста, там чекали госпітальєрів.

Виявилось, що мій – живий, але у критичному стані. Йому давали 10% шансів на життя. Наш екіпаж повністю 300.

Ковтнувши чаю, - Гайка продовжує… Моя мама на той час була в окупованому Чугуєві. Навпроти її двору, де був дитячий майданчик, стояв російський танк. У її квартирі повилітали вікна. Вона ніяк і нічим не могла підтримати мене — я була сама.

Поки мій коханий лежав, весь у бинтах і крові, я шкутильгала, морщачись від нестерпного болю в спині, й допомагала йому вставати, вмиватися, кормила з ложечки. Я не могла залишити його, він став частинкою мене. Після довгого лікування ми обоє повернулись на фронт. Сказати, що було важко, не сказати нічого. Але ми були разом, поряд були друзі. Були хвилини, коли біль, піт, сльози забувалися, а потім знову - бій, рани, кров, крики.

Хлопці, яких я знала, мінялися, вони ставали, мов дерев’яні.

Можливо, так вони захищали свою психіку. Я час від часу ридала, істерила. Але останній удар — це коли мій двоюрідний брат, найрідніша мені людина, зник безвісти.

Пізніше його знайшли, вірніше, його тіло — катоване, розчленоване, спалене. Він увесь цей час був у полоні. Тіло не виглядало як тіло — це були шматки чогось. Для мене це стало останньою краплею.

Я зрозуміла, що не витримую. У січні 2025 року я здала посаду інструктора БпЛА й залишила військову службу.

Зараз я ходжу до психотерапевта. У мені чомусь поселився страх: що, як завтра мене не стане? Тому я почала здійснювати імпульсивні покупки зі словами: “А раптом це мій останній день?” Тепер у мене повно одягу, повно форми — і койотів, і мультікамів. Часом здається, що життя зупинилось десь там — у степах Запоріжчини або інших місцях, де я була. Не хочу згадувати ті моменти...

Друзі, сім’я, коханий — всі ми віддали цій війні частину себе.

Тепер я знову волонтерка — як і в дитинстві. Я організатор благодійного фонду, збираю гроші на армію. Повертаюсь до життя — попри біль, втрати й пам’ять, яка завжди зі мною.

… Гайка поїхала в гості до рідні, яка перебралася закордон, але пообіцяла повернутися.

А я, знову й знову перебираючи в пам’яті розповідь простої дівчини Саші з Харкова, мужньої любительки «літачків» Гайки, вирішила написати і про неї.

Гайка для мене стала близькою людиною, і мені дуже захотілось, щоб цю історію — про дівчину, яка побувала в пеклі війни — почули й інші.

Ми всі віримо, що цей жах завершиться, а світ дізнається правду про злочини росії проти мого народу — і покарає винних не словами, а справами.