Війна забрала у нас можливість повернутися додому і навіть просто побачити рідне село Токарівку. Хоч зараз воно деокуповане, воно й досі залишається у зоні бойових дій. Коли до села прийшли окупанти, нашому старшому синові Нікіті було дев'ять років. Він більше місяця не виходив на вулицю, не бачив друзів і однокласників. Згодом виявилося, що всі вони роз'їхалися по різних куточках світу. І сьогодні, коли син згадує життя до війни, на його очах з'являються сльози. Ми самі більше не маємо постійного дому - часто переїжджаємо і майже не відкриваємося новим людям, бо розуміємо, що завтра знову можемо опинитися в іншому місці.

24 лютого ми з чоловіком прокинулися від дзвінка його мами, яка живе неподалік Армянська. Це була остання безтурботна ніч у нашому житті. Саме тієї ночі наш молодший син востаннє спав у своїй колисці. Незабаром учителі написали у шкільний чат, що до школи йти не потрібно. Я зайшла до кімнати Нікіти, розбудила його і сказала: «Синочку, ти не йдеш сьогодні до школи... Почалася війна...». Він обійняв мене і тихо запитав: «Що ми будемо робити?». У свої дев'ять років він уже переживав не лише за себе, а й за майбутнє всієї нашої родини та країни.

Найстрашнішими стали дні, коли одночасно точилися бої біля Антонівського мосту та Каховської ГЕС. Наше село розташоване неподалік цих місць, тому вибухи лунали просто за нашими вікнами. Три ночі поспіль у лютому ми ховалися з дітьми у підвалі місцевого храму. Молодшому синові тоді було лише шість місяців. Він спав у дитячому візочку, одягнений у теплий комбінезон. Я боялася, що снаряд влучить у церкву і ми залишимося похованими під завалами. Не менше я боялася, що немовля захворіє, адже доступу до медичної допомоги тоді не було.

Під час окупації наше село майже місяць було повністю відрізане від постачання продуктів і ліків. Ми виживали лише завдяки тим запасам, які мали вдома. Пережите залишило глибокі психологічні наслідки. Я думаю, що ми всі живемо з прихованою депресією. Я кілька разів намагалася знайти психолога для сина, але така допомога була для нашої родини занадто дорогою. Про власний психологічний стан ми, як батьки, тоді навіть не думали.

Я не хочу зберігати жодних речей, які нагадуватимуть про цю війну. Після її завершення я хочу пам'ятати не війну, а мирне життя, яке ми обов'язково сподіваємося повернути.