Ми провели 16 днів в окупації у Бучі. Весь цей час наша родина разом із дітьми жила в підвалі. Пережите завдало величезної психологічної шкоди всім нам, а наслідки тих днів ми відчуваємо досі.

24 лютого ми спали вдома. Близько 4:30 ранку зателефонувала моя сестра із Сум. Вона плакала і сказала: "Лєна, прокидайтеся, збирайтеся, війна. У нас в Сумах вже танки, Київ у вогні, включи телевізор".

Ми почали складати в пакети ліки та їжу для дітей і вирішили їхати до Гостомеля. Там у нас будувався будинок і був погріб, де можна було сховатися. Близько чотирьох годин ми перебували там, а коли стало трохи тихіше, повернулися до квартири в Бучі.

Потім побачили гвинтокрили і знову вирішили їхати до Гостомеля. Але наш будинок знаходився приблизно за три кілометри від аеропорту. Навколо тривали обстріли, гвинтокрили пролітали просто над будинком. Ми розвернулися і поїхали шукати укриття в Ірпені. Почалися авіаудари, навколо був дим і вибухи. Діти вже були налякані та голодні, тому зрештою ми повернулися до Бучі і спустилися у підвал нашого будинку.

Приблизно о 16:00 ми зайшли туди і наступні 16 днів провели в підвалі в окупації.

Спочатку ми не хотіли говорити дітям про війну. Нам хотілося захистити їх хоча б від самого усвідомлення того, що відбувається. Ми думали, що все це ненадовго. Але приховати реальність було неможливо - діти побачили її на власні очі.

Одного разу донечка запитала: "Мамо, оце така вона, та війна?". Ми відповіли: "Так, це війна. Але ми вирвемося. Ми врятуємося".

У підвалі не вистачало їжі та води. Продукти економили насамперед для дітей, а ми з чоловіком доїдали те, що залишалося після них. Нам пощастило, що надворі ще лежав сніг. Ми збирали його, розтоплювали і так отримували воду.

Спали в мороз на бетонній підлозі. Після пережитого у чоловіка почалися серйозні проблеми зі здоров'ям. Згодом він отримав інвалідність третьої групи, переніс складну операцію. Хвороба продовжує прогресувати, попереду заміна кульшового суглоба, а з часом, ймовірно, доведеться замінювати обидва. Йому лише 40 років.

Найстрашнішим став день евакуації з Бучі. Це було приблизно 11 березня. Ми вже знали, що частина людей, які намагалися виїхати раніше, загинула. Тому боялися, що нас можуть розстріляти дорогою. Найстрашнішою була навіть не думка про власну смерть, а питання - що станеться з дітьми, якщо загинемо ми з чоловіком?

Вісім кілометрів евакуаційного шляху ми долали близько восьми годин. Для нас ця дорога назавжди залишилася "дорогою смерті". Навіть зараз багато місцевих, які евакуювалися нею, намагаються там не їздити. Страх нікуди не зник.

Особливо сильно окупація вплинула на дітей. Синочок почав боятися практично всього. Він не хоче залишатися без мами, часто хворіє, прокидався вночі з плачем, з'явилися проблеми з нічним сечовипусканням. Діти близько двох років працювали з психологами.

Доньці зараз 12 років, і вона досі пам'ятає все до найменших деталей. Коли ми гуляємо Бучею, вона може показувати конкретні місця і говорити: "Ось тут лежали тіла. Тут у будинку була пробита діра. А тут стояли згорілі машини". Для неї місто назавжди залишилося картою страшних спогадів.

Психологічні наслідки торкнулися всієї родини - мене, чоловіка, дітей, наших батьків. Я досі відвідую психолога. Ми намагаємося не повертатися до тих спогадів, але вони залишаються з нами.

Саме тому ми не зберігаємо речей, пов'язаних із тими днями, і не маємо нічого, що хотіли б передати до музею. Після пережитого не хочеться тримати поруч предмети, які знову повертають нас у той підвал і ті 16 днів окупації.