Мельник Антон, учень 9 класу Слобода-Банилівського ЗЗСО

Вчитель, що надихнув на написання есе: - Чибиряк Ольга Степанівна

Війна. Моя історія

 Ранок 24 лютого 2022 року. Четвер. Мене розбудив дідусь зі словами: «Школи мабуть сьогодні не буде, російські літаки атакують наші міста, столицю, почалася війна». Якісь дивні , невідомі, але тривожні почуття охопили мене. В хаті панував хаос. Стривожена мама не могла додзвонитися до мого старшого брата, який навчається в ЧНУ ім.Ю.Федьковича та поїхав на навчання в Чернівці.

Постійно був відсутній зв’язок і мама, з повними очима страху, безперервно набирала його. Та коли все ж таки вдалося з Ромою зв’язатись, мама почула: «Я все знаю. Війна! Можна, до нас приїде Валентин? Це хлопець, який живе на одному поверсі у гуртожитку зі мною. Він із Старокостянтинова, а там біля його дому військова частина, яку бомблять.

Батьки сказали, щоб він задля безпеки залишався в Чернівцях. «Можна – без вагань, не дослухавши, сказала мама, - тільки їдьте швидше!» Мамі здавалося, що якщо всі будуть біля неї, то вона зможе всіх уберегти від будь-якого зла.

Тим часом тато теж комусь телефонував, то своєму керівнику на роботу (до цього моменту тато працював на приватному меблевому міні-підприємстві, то йому хтось телефонував.

 Серед усіх дзвінків був один із районного ТЦК. Повідомили, що татові треба з’явитися до них для уточнення паспортних даних і тато, не роздумуючи та заспокоюючи рідних, поїхав до району. Мама, поки тата не було, плакала та молилася. Бабуся з дідусем теж запалили лампадку і довго-довго молилися.

Та коли приїхав тато, то сказав, що все добре, коли треба, йому зателефонують, але завтра ще треба з’явитися в ТЦК на 10 год. Як виявилося пізніше, це була відмовка для нас, щоб не переживали.

 Насправді, татові вручили бойову повістку і завтра о 10 год тата мали відправити  в Коломию у «Десятку», а звідти згодом на Схід. Як виявилось пізніше, тато напередодні зателефонував сам у РТЦК і запропонував свою допомогу. Ось чому татові зателефонували одному з перших у селі, а мама ніяк не могла зрозуміти, чого саме тато у числі перших.

Мама завжди і у всьому тата підтримувала, але цього разу їй було важко його відпустити.

 Хоча тато готувався до цього сам і готував маму. Він завчасно зібрав військову валізу, каримат, ліки, документи. Тато весь час слухав аналітиків і робив свої висновки. Цей день був тяжкий і довгий. Вечір не кращий, всі не знали, що буде далі, чого чекати і найголовніше, що буде з татом.

Ми з молодшим братом весь час були вдвох, думали, чим ми можемо зарадити, допомогти. Сьогодні батьки зовсім забули за нас і це лякало.

Цієї ночі не спав, мабуть , ніхто у нашій сім’ї, окрім молодшого брата. Хто плакав, хто молився, хто щось думав. Я теж не спав . Усілякі думки роїлися в моїй голові. Я думав: як безцеремонно та нахабно рашисти вторглися в нашу країну, порушили наш спокій та спокій усіх українських родин, як легко зруйнували щастя та усе набуте роками, поділили життя на «до» та «після». А ще я думав, а чи спиться сьогодні путіну ? Чи не ввижаються перші жертви, чи не вчуваються голоси загиблих та їх рідних.

Надіявся, що його сумління прокинеться, що він просто так нас, ніби полякав, а завтра… завтра все буде як раніше: усміхнена мама розбудить уранці і покличе до гарячого сніданку, заклопотаний тато поспішатиме на роботу, дідусь і бабуся поратимуться по господарству, а ми – безтурботно підемо до школи.

Та ні на наступний день, а ні всі інші дні нічого не змінилося. Наступного дня тато пішов таки до військомату. На щастя, молитви Бог почув і сталося диво: тата мобілізували, але залишили при РТЦК.

І ось уже 627 днів тато мобілізований. Мама кожен ранок проводжає тата, боючись, що одного разу він може просто не повернутися, бабуся хрестить крадькома тата в дорогу, а я собі думаю - скільки ще так буде, скільки ще ми маємо жити в страху, скільки ще в українських родинах хтось вже ніколи не повернеться додому, скільки ще хтось залишиться тез батьків, дітей, кінцівок, дому…

Яке ж мале, проте страшне слово – війна Скільки болю, сліз, страху ,розлуки понівечених доль у ньому. Якою дорогою ціною платимо за можливість прокинутись українцями. Ця клята війна украла дитинство у мене та молодшого брата, юність у старшого, спокій у батьків та тисячі життів по всій країні. Залишила свій відбиток на кожному з нас. Я поклав собі за мету, з Божою допомогою. Вижити, сумлінно вчитися, щоб після перемоги, а вона обов’язково буде. Відбудовувати нашу країну, підіймати з руїн зболену Україну, щоб згодом пишатися тим, що я українець, а не громадянин будь-якої іншої держави.