Перше, що було – ми побачили танки. Побігли до асфальту з трьома сусідками. Почали руки піднімати, кричати: «Що? Куди? Як? Що трапилося?» Військові хлопці підняли руки, привітали нас і поїхали. Потім ще танки, і ще. Так і почали...
Ми новини ввімкнули й дізналися... Адже нам одразу не говорили, що почалася війна, а просто – щось. Потім уже дізналися, коли почало летіти, вибухати. У мене в городі вибухнув снаряд, сім вікон вилетіло, дах побило. Вікна потім допоміг Норвезький фонд поставити, я доплачувала, а дах так і стоїть. Кухню знесло, я сяк-так поставила назад, але стеля падає.
Коли сильно били, ми в підвалі сиділи й ночували там же. Я хотіла виїхати в село Індустрію. Дочка моя виїхала, вона живе на станції Вільховій. Онук дуже злякався, почав заїкатися. Ми поїхали в Індустрію, від нас 13 кілометрів відстані, там було тихіше. Дві доби там знаходилися, приїхали, а їх повністю обікрали. І я не стала нікуди виїжджати. Брати в нас особливо нічого, але і цього не хочеться втратити.
І постійно сидимо тут. Вчора раз десь бахнули, а ми вже телефонуємо один одному. Куди ховатися? Лізти в підвал? Пройде воно чи не пройде? Мало того, що б’ють, так ще й коронавірус. У нас пів села лежить.
Живемо із сусідами, із дітками. Вони ходять до школи біля мене. Зупиняю їх, говорю: «Дітки, не боїтеся, усе нормально?» Вони кажуть: «А сьогодні не стрілятимуть?» Відповідаю їм: «Ні, не будуть». Живемо, як на пороховій бочці.
Війна вплинула на мене найстрашнішим чином. Чоловік рік тому помер від інсульту. Мене заспокоював, щоб я не боялася, а самого... Він же чоловік, знав, що таке війна краще, ніж жінки. Не витримав – і його паралізувало, тромби погнало, ногу відтяли. Поховала рік тому. Поруч сват жив, і його поховали, теж був інсульт. І так багатьох чоловіків ми в селі залишили на цвинтарі. Інсульт, інфаркт. І зараз лежать такі ж.
.png "Імена")
