Пахнюк Валентина, вчитель Томашгородського ліцею №1
Війна. Моя історія
Дзвінок о 6 ранку 24 лютого:«Мамо! Забери мене! Війна!», – перелякано плакала в слухавку донька студентка. «Як? Хто? Коли? Що сталося?», - спросоння злякано запитувала я. «Військову частину біля нашого училища розбомбили, ми в підвалі, зловила зв'язок. Забери мене, нас віддадуть тільки батькам, коли ти приїдеш?», - питала Оленка. 140 кілометрів віддаляють мене від дитини. Телефоную директору, відпрошуюсь, одягаю сонного синочка і вирушаю за старшою.
Ці 140 кілометрів до міста сняться мені щоночі: ми вперед, на захід країни, а танки і бойові машини на схід, нам назустріч. Лютий місяць, а на танках по 15 чоловік зверху, скільки в вантажних машинах – не долічилися. Всіх хрещу, читаю в сотий раз «Отче наш!», поглядом передаю слова всім їм: «Повертайтеся живими»…
Знову телефонний дзвінок, п’ятнадцятий з моменту виїзду: «Мамо, коли ти вже приїдеш?!», – все допитувалася Оленка. «Скоро, я в дорозі, траса перевантажена, але їду, чекай!», - все відповідала я «на автоматі». У голові і на дорозі мішанина. Розумію, що в дійсності коїться щось надзвичайно незрозуміле, болюче, страшне і реальне…
Я їду за донькою, впевнена, що доїду і заберу, а за 820 кілометрів на півдні мої сестри, племінники і батьки! Як вони, що з ними? У всіх: «абонент не може прийняти ваш дзвінок»…
Зв’язку нема, на всіх АЗС кілометрові черги. Дякую Богу і Всесвіту за відчуття, яке мені постійно підказувало «заправ повний бак», що я і зробила. З лівого боку постійно переганяють легкові автомобілі із величезною кількістю речей. Це зараз я розумію, що вони їхали до кордону з Польщею за 250 кілометрів, а тоді просто цьому дивувалася.
Приїхала, обійняла, забрала дочку ще й подружку її не лишили і чимдуж поспішили повернутися додому. Знову страшно, вже за дім, бо живемо за 40 кілометрів від Білоруського кордону. Та головне – діти поруч, а далі все вирішуватимемо в дорозі.
Ще два тижні я чекала звістки з півдня. Робота робилася монотонно, заспокоювали діти, які чекали мене щодня з роботи у ванній кімнаті з ковдрою і подушками. За дві неділі я майже збожеволіла та нарешті доленосна СМС від старшої сестри - «Ми живі! Як з батьками, не знаю…»
За тиждень відписалася молодша сестра, що все добре і в неї з батьками. Після кожної СМС з півдня я падала на коліна і дякувала Богу за милість і щедрість, що врятував мою родину.
Ми щодня плели маскувальні сітки з колективом, а я щовечора ходила до святого храму на Богослужіння, які святий отець проводив щодня, аж до Великодня. Як змінила війна моє життя? Я повірила в диво: моя родина вціліла і рік вони провели в мене. Я навчилася щиро молитися і дякувати вищим силам, які не дозволяють рашистам і досі просуватися вглиб держави.
Ми – тил, волонтери, кухарі, психологи, господарі нашої землі. Плетемо, готуємо, лікуємо, донатимо і молимося за нашу неньку Україну і наших воїнів.
Я не чула вибухів, але відчула біль втрати, побачила жахи війни в очах моїх рідних, яких ми заново вчили жити, коли вони до нас приїхали. Що я усвідомила? Моя країна для мене понад усе: тут мій дім, родина, земля (24 гектари, заміновані, на півдні)… Що я відчула? Страх. Війна завжди викликає страх. Найбільше я боялася за дітей та родину.
Чим займаюся зараз? Планую і втілюю ще більше, аніж до повномасштабного вторгнення. Ніщо так не заспокоює і не надихає, як успішний кінцевий результат запланованої дії.
Ми не маємо права здаватися, падати у відчай чи вводити себе в депресію. Хто, як не ми, маємо нести світло? На передовій стоять за нас на смерть! Маємо працювати, планувати і жити втричі більше, сильніше та впевненіше. І буде - Перемога!
