Радченко Марія, учениця 10 класу ОЗО «Клішковецький ЗЗСО I-III ступенів»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Дячук Альона Анатоліївна

Війна. Моя історія

Я дівчина з міста Краматорськ Донецької області. Хочу поділитися своєю історією війни. Перші бойові дії в нас відбулися шостого квітня дві тисячі чотирнадцятого року. Ми не мали змоги виїхати. Пройшло дев’ять років, я майже нічого не пам’ятаю, бо було тільки п’ять років. Кажуть, що тоді було все не так серйозно, як зараз, але нам усе одно було дуже страшно: ракети, тривоги, а особливо окупація, яка тривала два місяця. Це жахливо: часто вимикали воду, світло та газ, постійні вибухи, канонади.

Одного дня тато прочитав гарні новини: нас звільнили! І ми подумали, що це кінець, але… Узимку дві тисячі п’ятнадцятого року ми сиділи за столом всією сім’єю та нічого не підозрювали, і тут почались вибухи по всьому місті, будинок сильно трясло, бо ракети падали поряд. І знову стало тихо, більше тоді не було вибухів та обстрілів.

Перше, що я почула зранку двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого року: «Знову все почалось!». Обстріли почалися в нас о сьомій годині. Я була дуже налякана, ми всі сиділи у ванній, сподіваючись, що це все буде продовжуватись недовго, але ситуація погіршувалась. Я сподівалася, що через тиждень припиниться, але після слів тата «у країні війна» я вже не була впевнена в цьому.

Весь день ми дивились новини. Над нашим будинком почали літати ракети, винищувачі.

Було дуже страшно, я боялась кожного вибуху, і молилась щоб снаряд не влучив у будинок. Лунало дуже багато довгих тривог, під які ми завжди виходили у коридор або сходили у підвал який на той час став для нас укриттям. І вони, на жаль, майже не закінчувались.

Ніхто не виходив з дому, окрім батьків, щоб купити запас їжі та води. У магазинах з першого дня було майже пусто, видавали кожній людині в руки обмежену кількість необхідних продуктів.

Одного дня я гралася з братиком, на той момент тривоги не було. І раптом - дуже гучний вибух на нашій вулиці. Серце ледь не зупинилося. Слава Богу, нас не зачепило. А ще пам’ятаю одну ніч, коли я сиділа на кухні, і побачила щось оранжево-червоне в небі.

Через п’ять секунд пролунав гучний вибух - поряд ракету збили. Після цього й почала лунати сирена.

Коли обстрілювати місто стали частіше, то ми вирішили спати в коридорі та у ванній. Кожного дня я плакала і молилась, щоб ми прокинулись. Було дуже холодно, але нічого зробити не могли, і так продовжувалося місяць.

В один день снаряд влучив у пошту біля дому, мій тато стояв в цей час на вулиці, думала нас не стане. Таке життя продовжуватися не могло…

На початку квітня батьки вирішили шукати, куди виїхати. Родичі запропонували до них, у Чернівецьку область. Ми погодились. Хотіли добиратися на евакуаційному потягу після сьомого квітня, мого дня народження, але щось підштовхнуло поїхати раніше. Стояли ми на вокзалі шостого квітня з ранку до вечора, і нарешті дочекалися потягу, людей було дуже багато. Дорога видалася не зовсім легкою. Поки ми їхали повз Харків, то потяг частенько зупинявся через бої. Коли нарешті доїхали, то лягли одразу спати.

На ранок почули жахливі новини: восьмого квітня наш вокзал обстріляли російські окупанти, багато постраждалих та загиблих. Серед них, на жаль, були наші знайомі. Найголовніше - вони залишилися живими. Після прочитаного мене кинуло в холодний піт і я усвідомила, що нам дуже пощастило. А якщо б ми виїхали пізніше? Таке питанням я ставлю собі досі. З того моменту вважаю шосте квітня моїм другим днем народження.

Довгий час я плакала за це все, але зрозуміла одне: найцінніше - це наше життя. Я дуже рада що я, мої батьки та родичі в безпеці. І за цей час усвідомила, що всі твої плани можуть зруйнуватися за одну секунду. Все, що ти планував, полетить шкереберть та ти нічого з цим не зможеш зробити. Я насправді почала цінувати кожну хвилину свого життя. Зрозуміла, як це цікаво іти зранку до школи. Чекати на тролейбус чи трамвай на зупинці в навушниках, насолоджуючись улюбленими треками. Стояти в черзі за своєю улюбленою кавою.

І найголовніше необхідно казати своїм рідним як ти їх цінуєш, любиш.Тому що не знаєш, коли в тебе ще буде шанс. Я знаю, що зміни за цей час зі мною пройшли кардинальні. Та чи погані вони, чи хороші-покаже час. Сподіваюся, він буде у кожної з нас.

Це жахливе повномасштабне вторгнення вплинуло на нашу родину морально й матеріально. Ми залишили свій будинок, у якому не тільки речі, а й приємні спогади. Я вже починаю забувати життя до цього жахіття і кожен день молюся за нашу країну, щоб батьки  повернулись живими до своїх діточок, щоб менше крові та сліз було пролито на нашій Україні, щоб не гинули люди від російської зброї .

Мрію про мир! Нам його так не вистачає. Щоб цей жахливий час закінчився, щоб кожна дитина могла насолоджуватися дитинством. Дуже хочу, щоб наші батьки не хвилювалися за нашу безпеку, щоб кожен міг спати спокійно вночі.

Щоб військові, які боронять нашу Батьківщину повернувся до своїх рідних. Хочу, щоб кожна людина у світі назавжди запам’ятала, що війна – це найгірше і найстрашніше.. Я вірю, що скоро день нашої перемоги та мир настане і люди більше ніколи не візьмуть до рук зброю. Слава Україні!