Андреєв Євгеній, учень 9 класу ДПТНЗ «Чернігівський професійний будівельний ліцей»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Форись Наталка Федорівна

Війна. Моя історія

Війна. Таке коротке слово, але скільки в ньому жаху, болю, сліз, смертей… Раніше про війну я знав лише з уроків історії чи кінофільмів, і навіть уявити не міг, що ми, українці, у XXI столітті будемо переживати цей жах. Пам’ятаю, як мої рідні обговорювали, що незабаром може розпочатися війна, а я сидів і думав: «Ну як? Не вже це правда? Та не може бути».

Аж ось 24 лютого мама мене розбудила і так тихенько, мабуть щоб не налякати, сказала: «Синку прокидайся і збери найнеобхідніші свої речі. Почалася війна». Рідні метушилися. І я зрозумів, наше життя змінилося.

Зимовий ранок 24 лютого у нас був ще, відносно, тихий, бо в нашій місцевості нема сирен, але ми бачили, як наші військові окопуються біля наших будинків, наїхало дуже багато танків, БТРів. Дякувати Богу у цей день тато був вихідний, трохи було спокійніше. Він вийшов до військових і вони сказали: «Не бійтеся - це ненадовго». Але все затяглося аж занадто надовго… О 16 годині того ж злощасного дня у нашому, мальовничому селі Новоселівка, що на виїзді з міста Чернігів, пролунали перші звуки стрілянини.

Ми нікуди не виїздили, бо свого транспорту не мали, та й військовим вірили, що це ненадовго. Стрілянина швидко скінчилася і стало тихо, але тиша тривала не довго і о 19 годині зникло світло, і ми почули вже вибухи - це були танки. Ми ховалися у підвалі.

Зараз я розумію, що перша ніч минула, можна сказати, спокійно. Далі минав день, знову ніч і знову ніч, і постійні вибухи у супроводі. Аж ось все настала тиша, ми навіть змогли вийти на вулицю і зустрітися з сусідами, майже ніхто не виїхав. Але те що почалося далі це суцільний жах. Ми сиділи в будинку на підлозі, подалі від вікон і почули страшенний свист, а за ним потужний вибух.

Тато з дідусем наказали швидко спуститися у підвал, який вони облаштували на всяк випадок, і як виявилося недаремно. У ньому ховались я, мама, тато, молодший братик, йому лише три рочки тоді було, бабуся і дідусь.

Ми тулилися один до одного, трималися за руки і постійно молилися. День і ніч лунали вибухи. Було дуже страшно. Дорослі навіть не мали змоги вийти і приготувати їсти через постійні вибухи.

Тато вистрибував з підвалу, як герой, щоб на маленькому газовому балончику підігріти води, аби ми з братиком могли попити теплого чаю.

Одного разу тиша була цілу годину і мама з бабусею, на тому ж балончику, змогли приготувати суп. Це був найсмачніший суп у житті, я ніколи не забуду його смак. Але далі почалося ще страшніше. Наше село обстрілювали з мінометів, постійно руйнуючи будинки. Одна міна впала у декількох метрах від нашого сховку, але дякувати Богу ми не постраждали.

Постраждав лише будинок, я чув як сипалося скло і це так страшно. І от тоді, коли навіть наставала тиша, спокою не відчувалося, був ще більший страх, хоча батьки і заспокоювали нас, але я розумів це не кінець.

Тієї ж ночі всі почули як летить ворожий літак. У мене кров похолола. І в той момент батьки вирішили, що треба покинути все і рятувати наші життя. Нам подав руку допомоги дід Федір - водій швидкої допомоги. Він весь час, поки йшли бої вивозив людей з під обстрілів. Я йому дуже вдячний, бо він ризикуючи своїм життям, врятував не тільки мою родину.

Усі люди якось відразу згуртувались, допомагали чим могли один одному. Мабуть саме у цьому наша незламність.

Усю дорогу, поки ми їхали, я чув страшний свист мін і вибухи. Коли зміг підняти очі і поглянути у вікно, то побачив суцільні руїни, більшість будинків вже були розбиті, інші догорали. Навіть у страшному сні мені не могло таке приводитись. Невже це все наяву? Невже це «брати наші» так намагаються стерти нас з лиця землі? За що?... Там, де я раніше грав з друзями, стояли обгорілі машини, танки, озброєні військові, які кричали: «Швидко тікайте».

У «швидкій» було дуже багато людей, всі плакали, крізь сльози молилися… Я думав це кінець. Але дід Федір нас врятував, доставивши у бомбосховище. У якому ми прожили 37 днів.

Опинившись у новому сховку, я відчув невеликий спокій, бо не було чути вибухів, свисту і було світло. І тоді я почав цінувати те, що раніше вважав звичайним, я зрозумів нема нічого важливішого за врятоване життя рідних! Життя - найголовніший скарб, що ми маємо.

Ми змогли зв’язатися з рідними, які, як виявилося, думали, що ми загинули. Але на щастя ми живі.

Та спокій швидко минув. Навіть у бомбосховищі я знову почув вибухи. Кожного дня ми дізнавалися про нові руйнування. Надзвичайно страшно було, коли кожної ночі в один і той же час літаки скидали бомби. Після чого у бомбосховищі зникло світло. Люди почали хворіти, серед них і мій братик, але дякувати лікарям, які жили разом з нами, все обійшлося.

Коли стало тихо, нам повідомили, що наш будинок зруйновано. У мене земля під ногами в той момент сколихнулася. А в голові лунали запитання: «Як, то нема? Чому? За що? Чому саме ми? Чим моя родина завинила?» Мама з бабусею ледь стримували сльози, мабуть заради нас з братом. Але я все розумів.

Нам надав житло головний лікар районної лікарні – це була звичайна лікарняна палата, хоча і велика, але не дім. Ми в ній прожили пів року. Тут я бачив денне світло, чув спів пташок. І це трохи притупляло душевний біль. Коли дозволили навідатись до будинку, то дідусь сказав: «Треба все починати спочатку…».

І після побаченого дідусеве серце не витримало болю… і за кілька днів… зупинилося. Той момент став для мене переломним. Я зненавидів тих, хто це з нами зробив. І я знаю, ні, я переконаний, у моїй ненависті мене підтримає кожен українець. Цього злочину не можна пробачити. У єдності наша сила.

І я впевнений ця війна обов’язково закінчиться. ПЕРЕМОГА буде за нами. Бо інакше і бути не може. Разом ми єдині, разом ми сила, разом ми зможемо усе! Ми Українці! Нескінчена боротьба нашої країни за свою незалежність. Століттями ми протистоїмо ворожому сусідові, але цього разу, і ми переконані у цьому, ворог піде з нашої землі назавжди, або поростуть бур’яном його останки. Ми у це віримо, ми – незламна і незалежна Держава. Віримо Збройним Силам України! Україна переможе, з нами правда наших дідів.