Жабровець Ольга, учениця 11 класу Нововолинського наукового ліцею Волинської обласної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Торчило Оксана Михайлівна

Війна. Моя історія

Звісно, мені б хотілось почати цю розповідь з дуже гарних та пафосних фраз, можливо процитувати якусь величну персону, яка сотні років тому написала щось на кшталт «Мистецтво війни» та наостанок розповісти свою неймовірну історію. Проте війна – це не про красу, аж ніяк. Війна це те, що приносить сотні втрат серед людей. Це те, що знищує пекельним вогнем села та міста. Це те, що не дає дітям спати по ночах через повітряні тривоги.

І це те, що проливає до землі ріки сліз матерів, жінок та дітей тих, хто вже зробив свій останній подих, захищаючи нашу рідну Україну. Тому я тут для того, щоб розповісти свою таку «неідеальну», але правдиву історію, яка змінила моє життя назавжди.

24 лютого 2022 року – початок, повне нерозуміння того, що відбувається. Бажання лише залізти під ковдру та плакати, бо ти просто не знаєш, як зміниться твоє звичайне та безтурботне життя можливо просто наступної хвилини. Кінець зими – піднесення, віра в майбутнє, адже наш народ по-справжньому згуртувався та готовий протистояти, напевно, цілому світу.

І тут стається те, чого я дуже боялась, мене відправляють за кордон. Здається, яке я маю право взагалі жалітися? Інші люди покинули свої домівки назавжди, хтось загинув, а я страждаю через те, що їду в безпечне місце. Хоча, як і в будь-якій історії не потрібно завчасно робити висновки, тому продовжуємо далі.

Березень 2022 року – і ось я в безпеці, невже це щасливий кінець і ми можемо закінчувати? Що ж, не все так просто. Я поїхала в 14 років сама, без батьків до своїх родичів. Можливо тут вам здасться, що ось він «хепі енд», адже рідні разом та готові триматися гуртом до кінця.

Проте ви знову не вгадали, і я продовжу вам розповідати цю історію, тому сідайте зручніше та готуйтесь слухати найцікавіше.

І тут я можу здатися вам дуже цинічною людиною, що думає лише про гроші. Можливо так і є, але ж правда залишається правдою. Чи не так? Отже, через два тижні я залишаюся абсолютно без будь-яких коштів. Добре, тут треба розповісти трішки детальніше.

За своє харчування, навчання та все інше я платила самостійно, лише без урахування житла. Тому розумію, що час іти на роботу.

Навчальний рік триває, я абсолютно не знаю мови, але іду працювати в ресторан у 14 років. Це було насправді тяжко, зміни по 15 годин, коли ти не можеш зовсім присісти, хоча б на хвилинку. Лише бігаєш та виконуєш сотні доручень, паралельно роблячи контрольні роботи чи домашнє завдання.

Згодом я змогла заробити певну суму, що давала можливість декілька тижнів прожити спокійно, але спокійно ця історія точно не продовжиться. Люди, з якими ти була такою близькою, приходять і кажуть віддавати усе, в якості плати за житло.

Чесно кажучи, я не була в захваті, тому вирішила розповісти про це мамі, на що вона мені не повірила. Так, рідна мати не повірила своїй дитині, тому я залишилася банально без їжі майже на місяць. За свої чайові (5-10 зл. за зміну) я могла купити хліб і йогурт, що і стало моїм раціоном на декілька тижнів, що дуже погіршило загальний стан здоров’я.

І через 3 місяці за кордоном настав час мені їхати, бо залишитися там хоча б ще на тиждень я б морально не змогла. Тому я йду в останній раз на роботу та за 14 годин заробляю кошти на білет додому і наступного дня, не гаючи часу, залишаю це місце назавжди.

Звісно, ця історія зробила мене сильнішою, проте чи вартувало це всього того? Чесно кажучи, навіть через півтора року я не знаю відповідь і навряд чи буду знати, але я вірю, що перемога України буде зовсім скоро і ми зможемо разом відпустити усі ті жахливі історії та почати жити справжнім, щасливим  та мирним життям!