Даниленко Ілля, учень 8 класу Пархомівського ліцею Краснокутської селищної ради Богодухівського району Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Колісник Тетяна Іванівна

Війна. Моя історія

24.02.2022  я прокинувся та був готовий знову йти до школи. Вставши з ліжка, зробив ранкову зарядку. Мій настрій був веселий, бо хотів вже, як найскоріше, побачити друзів і однокласників. Але весело мені було не довго. Проходивши повз кімнати бабусі та дідуся я почув розмову, що розпочалася війна.

Я подумав, що це все якась нісенітниця і пішов снідати. Поснідавши, я пішов в кімнату чекати час на шкільний автобус, але в наш класний чат написала класний керівник і сказала, що сьогодні не треба йти до школи. Я не розумів, що відбувається.

Я відкрив інтернет та не повірив своїм очам. Всі казали, що почалася війна. Я не міг це усвідомити. Я думав це все сон, звичайний жахливий сон. Але я помилявся. Мав надію, що це швидко закінчиться. Від цих новин мені стало дуже холодно та лячно. Коли я вийшов на двір, та десь вдалі було чути вибухи.

Я повернувся до дому, зателефонував другу, щоб спросити, як в нього справи, бо в нього йдуть бойові дії, але він не відповів. Через деякий час він мені перетелефонував і сказав, що виїхав в місце, де нема бойових дій.

Я почав хвилюватися, бо в мене багато родичів з України, я боявся, що із-за війни можу втратити близьких та рідних. Я відчував холод. Я не міг це усвідомити, було дуже тяжко на душі. В хвилину мене окутав великий страх, бо спочатку я чув вибухи, сподівання, що все це незабаром закінчиться.

Мені стало лячно, що ракета може влучити в дім. Але, дякуючи нашим військовим, які дали відсіч ворогу в м. Охтирці. І я трохи заспокоївся.

Двадцять четверте люте, як для моєї родини, так і для мене став найгіршим днем в житті. Всі ці події трапилися дуже неочікувано. Ми були не готові до потоку таких неочікуваних новин, і не знали, що робити. Бабуся казала, щоб ми не лякалися. Вона також гадала, що це не надовго. Я хотів, щоб це все був сон, я хотів прокинутися і піти до школи, побачити друзів, однокласників, вчителів.

По нашій дорозі проїхали три танки, але це були наші. Ми одразу почали збирати тривожну валізу.

Засоби для гігієни, ліхтарик, приладдя для приготування або розігріву води та їжі, сама їжа та запаси води, засоби зв'язку, документи, батарейки, купа зарядних пристроїв, аптечка, та теплий одяг, все це ми поклали в тривожну валізу. А ще нам всім сказали, що буде наступ на наше село, будуть бомбити наш край і ми родиною почали ховатися у льосі, там пахло сирістю. Разом з валізою ми забрали домашніх улюбленців.

В першу неділю було лячно. Кожний раз мене кидало в страх, коли в сусідньому селі починались бойові дії, і було чутно вибухи. Я хвилювався із-за того, що коїлося.

Також було дуже важко навчатись, тому що часто пропадало світло і мені іноді доводилося вставати у десятій годині вечора, щоб зробити уроки. Стало дуже погано. Я не можу нормально вчитися, із-за постійної тривоги. Але я знайшов більше друзів з України. Ми допомагаємо одне одному, бо ми одна нація.

Також я став менше бачитися з однокласниками. Тільки по вихідним дням ми зустрічаємось і спілкуємось. Війна забрала можливість спілкуватися з друзями. А по буднях спілкуємось тільки онлайн. Також я більше не можу подорожувати.

Але ніхто не відбере в мене віру і любов до України та її народу. Країни, де я живу все своє життя. Я мрію та сподіваюсь, що це жахіття скоро закінчиться і ми знову повернемося  до школи, друзів, однокласників та будемо жити як раніше.