Деркач Артем, 14 років, с. Арапівка Троїцького району Луганської області

Арапівська гімназія Троїцької селищної ради Луганської області

Весна 2014 року нічого поганого не віщувала. Але по-новому зазвучало слово «війна», змінюючи звичайний устрій повсякденного звичного життя. Коли політичні дії в нашій країні вийшли за межі, на сході України розпочалися запеклі бої. Сотні хоробрих українців, які залишили свої сім’ї і домівки, вирушили захищати свою Батьківщину. Нервовий стан тих годин, днів, місяців у моїй сім’ї був, як страшний сон. Ми перестали жартувати, батьки все частіше перебували в німій задумі. І взагалі, життя в селі ніби завмерло, мабуть, від передчуття небезпеки. Люди стикнулися з новою реальністю. Свідомість відмовлялася сприймати таку реальність. Але неминуче приходило усвідомлення, що почалася війна і не десь далеко, а тут, в моїй країні, з іншого боку моєї області. І це було жахливо.

У кожного з нас є свій день, коли війна почалась особисто для нього. До нас не дійшли бойові дії. Але в той день спокій нашого села порушив гул моторів військових літаків. Гучність їхнього реву приголомшувала. Вони пролітали так низько, що здавалося, зачеплять верхівки дерев. Я захоплювався технікою, особливо військовою. Але споглядання такого моторошного і незвичного видовища не викликало в мене захоплення.

Я відчув себе мурахою в цьому жорстокому світі, маленькою і беззахисною. А якщо зараз обстріл? Мене від цієї потужності не врятують стіни моєї затишної оселі.Потім були військові машини, що проїжджали цілими колонами, вони везли зброю і військових. Для мене малого це було чимось цікавим, захопливим і водночас лякало. А в тихий вечір було чути приглушені звуки вибухів. То були обстріли в бойовій зоні. Це було так далеко, але навіть у нас можна було відчути потужність тих ударів. Стиха дзвеніли шибки, здавалось, у міцних вікнах. У цей час навіть лягати спати було моторошно. Як же шкода було тих людей, дітей, що опинилися в центрі цього пекла. В моїй голові була тільки одна думка: «Тільки б ця війна швидше закінчилась».

У ці жахливі дні при в’їздах у міста, між районами були створені КПП із озброєною охороною. Які емоції могли викликати блокпости, укріплені бетонними блоками, мішками з піском та шинами? Як спокійно можна було витримати суровий погляд очей військових в балаклавах із автоматами в руках? Це все було поза реальністю. Як таке може бути в наш час в нашій країні? Хто винен? Коли все закінчиться?

Ми як європейська держава цінуємо мир. Та як так сталося, що війна на сході України триває довше, ніж Друга світова війна? Але не втрачаю надію, що все це незрозуміле, несправедливе жахіття врешті-решт закінчиться, як колись закінчився сезон дощів. І я зможу повернутися до мирного життя своєї Батьківщини без обмежень і небезпеки, за якими я дуже сумую в важкі хвилини.