Я проживала у Харкові з маленькою дитиною і цивільним чоловіком. На час виїзду з міста сину був рік і три місяці. Коли був вибух у військовому училищі біля дому, ми вирішили виїжджати. 

За тиждень до початку війни нам сказали виїжджати з нашого району, який почали обстрілювати. Ми зібрали речі на тиждень, поїхали гостювати до батьків чоловіка. Там врешті і залишились. Перший день я побігла за їжею, за водою, до аптеки, гроші знімати. 

Перший тиждень війни були труднощі, щоб придбати найнеобхідніше для виживання - їжу і воду. Була проблема купити м'ясо і яйця для дитини. Чоловік їздив на базар і купував кілограм м'яса за 500 гривень. Люди підняли ціни. Їв м'ясо тільки син. 

Найстрашніше - обстріли мого міста. Там багато друзів і рідних залишилось. Не стільки шокували обстріли по інфраструктурі, як по житлових будинках і районах, де живуть мої близькі люди. 

Дев'ять місяців ми живемо окремо від чоловіка - він залишився у Харкові, а я з дитиною у мами в Дніпропетровській області. Тиждень ми ще залишались Харкові, а потім виїхали. На нашому виїзді наполягла мама. 

Ми виїжджали евакуаційним потягом до Дніпра. Нас там зустріли волонтери, поселили у церкві, нагодували і дали можливість переночувати. А наступного дня відправили у Жовті Води. Це моє рідне місто, тут спокійніше. 

Наші захисники - боги війни. Я впевнена, що ми виженемо окупантів, весь світ за нас, і ми переможемо. 

Я мрію повернутись у Харків. Сподіваюсь, що до літа це стане можливо.