Ми з чоловікомжили і працювали у Миколаєві. Моїй бабусі вже 87 років. Вона втратила у цій війні свою дочку. Мама жила у Бучі і там померла у квітні. Нам сказали, що у неї був серцевий напад, але я в це не вірю. Тато нам навіть не розповідає до кінця, як це відбулось. Можливо, щоб не травмувати ні бабусю, ні нас. 

О п'ятій ранку мені зателефонувала мама з Бучі, а чоловіку телефонував товариш, який живе на околицях Миколаєва і чув обстріли аеропорту. Буквально одночасно вони зателефонували. Мама сказала, що у Гостомелі обстрілюють військовий аеродром. Я не повірила. Ми відкрили вікно, а там літаки літали, все вибухало. Це забути неможливо. Все було, як уві сні: ніби не з нами. 

У Миколаєві були обстріли. Ми постійно спали з дитиною у коридорі. У доньки було погано з психікою, вона вночі із коридору взагалі вийти не могла. Тому ми вирішили, що потрібно виїжджати із міста. Залишили роботу, бабусю ледве умовили - вона не хотіла нікуди їхати. Ми два місяці планували виїзд, але ніяк не наважувались залишити роботу, рідних, усе своє життя. 

Мама з батьком також довго не наважувались виїхати з Бучі, хоча була така можливість. У них там була робота, машина, будинок. Вони не хотіли все покидати. Казали, що сидять у підвалі. Але мама не змогла це все пережити. Батько зміг виїхати, тепер мешкає поряд зі своєю мамою, моєю іншою бабусею. Але пережите дало взнаки - у нього інвалідність, погано з серцем, він уже не може працювати. Вони півтора місяці просиділи у підвалі в окупації. У них військова техніка стояла прямо під будинком. А ще більшим шоком для нього було те, що він побачив, коли Бучу звільнили. 

Ми переїхали у Жовті Води. Виїжджали самостійно, бо бабусю складно було везти автобусами, та й дитину захитує. Шукали машину, хто може нас відвезти. Півдня сюди їхали. Обрали Жовті Води, тому що тут живе моя свекруха. Тут донька пішла до школи, знайшла нових друзів. Але ми все одно хочемо повернутися додому, плануємо навесні їхати назад. 

Для бабусі втрата моєї мами була величезним горем. Старша її донька померла від раку чотири роки тому, мама - її молодша донька. Виходить, що вона поховала всіх своїх дітей. Тому це для неї - велика трагедія.

У Жовтих Водах до нас усі дуже добре ставляться. Бабусі завжди допомагають. Ніхто ніколи нічого поганого не скаже. Добре поставились до нашої доньки у школі. Доброта цінується у всі часи, а під час війни - найбільше. Навіть не гроші. 

Складно щось прогнозувати, але так би хотілось, щоб хтось убив цього путіна. Хочеться, щоб війна уже швидше закінчилась, повернутися додому, на роботу, до свого життя. 

Кожного вечора думаю про те, що ми у себе вдома, у квартирі, всі разом: я, чоловік, дочка, бабуся. Що ми дивимося новини, а там усе добре, що ми разом збираємося, вечеряємо. Хочеться, щоб було, як раніше.