Ми жили з родиною окремо, батьки окремо. 15 травня розбили будинки і у нас, і у батьків. В один день. У них зранку, а у нас - в обід. Ми перебували на той момент у батьків. Можливо, ми б і залишались ще у Торецьку, але вже не стали ризикувати. Швидко зібрались і поїхали. Дружина їхала з дітьми машиною без скла, а батьків відвезли бусом перевізники. У мене батько шахтар, після трьох інсультів лежачий. 

У нас війна почалась з 2014 року. Торецьк, Горлівка - це сіра зона, у нас бойові дії були постійно. 

У Торецьку води уже пів року не було. Виходили між обстрілами до криниць. 

Найбільша проблема - мені зараз жити ніде. Я виїхав у Дніпропетровську область, винаймаємо квартиру, але немає роботи. Мене сюди покликали знайомі. 

Шокувало, коли товариша під хвірткою вбило насмерть. Він приїхав у гості, і його розірвало. Це страшно. 

Мрію, щоб закінчилась ця проклята війна, і щоб мої діти не поневірялись по чужих хатах, а жили у себе вдома, навчались, раділи життю.