Ми з чоловіком залишилися в Слов’янську, а діти живуть у Польщі. Коли почало гупати, ми зібрали доньку і чотирьох онуків та вивезли їх, тому що бомбардування було. Ми у 2014 році боялися «Градів», а у 2022-му переживали, що буде ще страшніше. Вирішили, що потрібно вивозити дітей.

У нас був евакуаційний потяг до Львова. З самого Слов’янська виїжджати було непогано, а коли людей підсаджували, то вже діти і стояли, і на сумках лежали. Зі Львова на Польщу електричкою через кордон було тяжко перебиратися. Люди одне на одному сиділи, аби тільки виїхати. Було страшно за дітей. Найменшому тоді був лише рік. Коляску по дорозі подарували людям, щоб не тягнути її. У них була ще менша дитина.

У березні ми виїхали, а в серпні повернулися додому, хоча й дуже гарно було в тій країні, і поляки дуже хороші люди, допомагали нам. Онуки й дочка живуть в окремому будинку. Ми заспокоїлися з дідом, бо там добре діткам. Менші до школи ходять, а старша внучка – на роботу. Потрібен був час, щоб вони там прижилися, на роботу оформились. Треба було вивчити польську мову. Але все склалося добре. Тепер вони там, а ми вдома.

Шокувало те, що в нас було гарне місто, а тепер ідеш по ньому і бачиш руїни. Жахливо дивитися на цю розруху. Багатоповерхівки, школи – все розбите. 

Страшно було, коли бомбили, а так – живемо як жили. Ми й город посадили, і все інше робили.

Я думаю, що не сьогодні-завтра війна повинна закінчитися. Не повинно все бути ось так. Ми щодня сподіваємося на те, що завтра цьому жахіттю настане край. 

Для нормального життя нам потрібен свій будинок, город і трішки більша пенсія, щоб нам вистачало не тільки на хліб, а й на те, щоб його чимось намазати. Хочеться, щоб місто було гарним, щоб тут усе було добре. Але про це повинна думати молодь. Ми ходимо до церкви і молимось Богу, щоб він нам дав перемогу і щоб наша старість минула в доброті та любові. Щоб діти поруч були. Ми чекаємо на онуків, але поки не дозволяємо їм повертатися. Заспокоює тільки одне: діткам там добре.