Бовсуновська Анастасія, 8 клас
Лугинського ліцею Лугинської селищної ради Коростенського району Житомирської області
Вчитель, що надихнув на написання есе: Бовсуновська Тетяна Павлівна

Війна. Моя історія

Зазвичай час дуже швидкоплинний, але тієї жахливої лютневої ночі він майже зупинився. Звичайно, минають дні і пори року, але для більшості з нас ця дата закарбована у власному календарі. Війна – велика трагедія для кожного. Однак у кожного з нас є власне бачення страхів, спогадів і подій, які ми пережили. Власне, це саме те, що ми хочемо зберегти, щоб через особисті історії передати, відчути та пережити біль країни.

24 лютого 2022 року почалося повномасштабне вторгнення в Україну. Приблизно о 4 годині ранку були чутні вибухи. Всі читали новини і думали, що це всього на три дні, але війна триває вже майже 2 роки. Ніхто не міг повірити, що це відбувається насправді.

Багато українців були змушені покинути свої домівки, оскільки з кожною хвилиною вибухів ставало все більше і більше. Російські військові говорили: "Ми вас спасаєм".

Але моя історія така... Я прокинулась рано - вранці, а мені говорять: "Ти в школу сьогодні не підеш, оскільки розпочалася війна". В магазинах були пусті полиці, люди в паніці скуповували просто все, що було. На заправках були величезні черги. Українцям доводилось ночувати в підвалах. Відтоді, як Україна опинилася на межі гуманітарної катастрофи, мільйони дорослих і дітей були змушені покинути свої домівки та шукати безпечного притулку з надією повернутися додому найближчим часом.

Кожного дня лунали тривоги та вибухи. Ми також виїхали за кордон в Польщу, було дуже незвично, тому ще не було чутно тривог, вибухів. Але там я відчула спокій та затишок. Та життя перевернулось на "до" та "після". Воно до війни було яскраве та квітуче. Але після війни все змінилось...

За час війни ми всі дуже змінились, стали сильними, хоробрішими. Ще 23 лютого ми проживали своє щасливе, яскраве життя. Я думала, що це все просто вигадка, і що нас просто хочуть налякати. Коли почалася війна, ми збирали тривожні валізи, облаштовували підвал, закуповували багато їжі.

Перші звуки відчувалися наче страшний сон, люди не знали, що робити, як правильно діяти .

На дорогах було багато блок постів, багато поліції, військових. Волонтери допомагали людям у цей непростий для нас час. Коли мені повідомили, що почалась війна, в мене не було ніяких емоцій. Не хотілось ні плакати, ні кричати, а просто мовчати. І наче зараз люди продовжують жити своїм звичайним життям, ходять на роботу, займаються своїм хобі. Але думка, що зараз війна, не покидає.

На сьогоднішній день ми не в змозі повноцінно навчатись у школі та здобувати знання. Оскільки звуки сирени ми чуємо майже кожен день.

Ми змушені під час повітряної тривоги ховатися у підвал. Ми не розуміли, що таке війна, поки не відчули весь цей жах на собі.Постійний страх за своє життя та життя моїх близьких став нормою мого життя. Я вірю, що війна скоро закінчиться. Вірю, що ми переможемо і знову зможемо жити у вільній і мирній Україні. Хоча на відбудову нашої країни підуть довгі роки.

Моя історія не про мій успіх чи стан душі, а про моє бажання вільного життя. Про бажання жити навіть серед вибухів, любити вільно і допомагати тим, хто потребує підтримки.