Тетяна Миколаївна до останнього працювала в прифронтовому Куйбишевському районі Донецька. Коли в рідному селищі почалися інтенсивні воєнні дії, доводилося постійно сидіти в підвалі. Пережиті жахи залишилися на все життя. Навіть зараз, проживаючи в мирному Києві, жінка постійно відчуває тривогу.
Я працювала на заводі в передмісті Донецька, у Куйбишевському районі, зараз там лінія фронту. Ми були на роботі, спостерігали за аеропортом із другого поверху. До цього наша співробітниця прийшла на роботу, а вона жила дуже близько від аеропорту, і каже: «Уночі знялися всі літаки й полетіли». І було якось тривожно, але все одно ми сподівалися. Не знали, на що нам сподіватися.
Ми не вірили, коли почався обстріл. Усі вийшли на вулицю й дивилися, ніхто не боявся й нічого не підозрював. А потім нас відпустили додому завчасно. Я їхала в автобусі, там розповідали, яка біда трапилася, як побили МЕТRО, як били аеропорт, скільки людей загинуло. Ми були в жаху, мене всю трясло, зуби цокотіли. Це страшно...
У мене старенька мама і діти в Києві, я зараз теж тут, дивлюся за онуками. Дочка зразу зателефонувала: «Мамо, негайно збирайся». А я кажу: «Так тихо, поки нічого, ніби спокійно». – «Привези хоч бабусю до нас, якось до вокзалу добіжиш». Ми обговорювали різні ситуації, тому що бабуся старенька. Я взяла квитки до Києва на 19 липня, а на 22-е – один із Києва. Я планувала залишити маму й повернутися додому, навіть холодильник не відключала – там стояв суп, були фрукти.
Ми їхали до Києва, а коли вже збиралася їхати, мені з дому телефонує подруга й ридає: «Не повертайся, тут біда». Ми боялися один одному розповідати подробиці. Не знали, у якій знаходимося ситуації, не могли зрозуміти. А у вересні мама поставила мені ультиматум: «Вези мене додому». У той час ніякий транспорт не ходив, ми добиралися в жахливих умовах. Я ніколи не забуду цей старий автобус, що деренчить.
Ми повернулися додому й були там до січня, а в січні в нас таке почалося, що ні дня, ні ночі не знали. О сьомій ранку (ми живемо уздовж траси) усі виходили на трасу, щоб ми бачили ситуацію, хто ще живий, кого вже немає. Багато людей загинули просто в селищі. Одна жінка вийшла в сарай взяти дров, а її поранило у вухо, і вона померла. А інша лежала на дивані, відпочивала. І теж у будинок влетів снаряд, вона загинула. Загалом, багато історій.
У нас вилетіло два вікна, причому вони впали, але не розбилися. Ми їх потім відновили і зараз я там і живу.
Доводилося багато разів сидіти в підвалі. Навіть хлопці, які в нас були, солдати, вони нам говорили: «Ховайтеся в підвали, швидко всі в підвал». І були ситуації, що і в підвал влучало.
Я працювала до останнього, але не шкодую, мені вже 60 років. Якраз напередодні відсвяткувала 60-річчя, і робота для мене не була проблемою. Уся молодь виїхала, залишилися тільки ті, хто через якісь обставини не захотів їхати, а переважно роз’їхалися всі.
Почуття безпеки в мене тепер немає, я постійно в якійсь тривозі. Я навіть тут і знаю, що все відносно спокійно, але мені все одно тривожно. У мене залишилася собака, я за неї переживаю, кота вбило.
Мрію, щоб усі були здорові, щоб був мир. Я думаю, що тут люди, крім тих, хто приїхав, поняття не мають, як ми там живемо.
Ми переглянули свої життєві позиції, цінності. Ми інші, не такі, як тут. Я навіть із дітьми спілкуюся, а вони дивуються: «Мамо, як ти можеш так думати? Як ти можеш так говорити?» А я кажу: «Щось мені дає право так думати і так говорити». Люди говорили: «За що нам? За що? Адже ми нікому нічого поганого не робили, зла не бажали».
.png "Імена")
