Ми перебували в Пісках, у своєму будинку по вулиці Набережній і почули вибухи. Потім приїхав друг чоловіка та сказав, що в будинки влучають снаряди – усі тікають, і потрібно виїжджати. Ми виїхали в Юріївку, пробули там місяць і повернулися до моїх батьків у Первомайське. Потім на велосипедах їздили в Піски, нас пропустили. Я жила там до жовтня 2014-го, чоловік залишався до січня 2015-го.
Я отримала поранення осколком міни. Мене вивезли в Селідове на лікування, і більше в Піски я не повернулася. Чоловік приїхав у середині січня й більше не зміг проїхати додому, туди не пропускали. А десь у березні 2015-го наш будинок згорів.
Ми вдень і вночі сиділи в підвалі, бо постійно були обстріли, літали осколки. У будинок влучив снаряд, але він не вибухнув і застряг у даху. Ми тільки зібрали урожай картоплі в підвал, але не змогли нічого вивезти через великі обстріли. Чоловік на велосипеді зміг дещо вивезти, а мене вивезли солдати на своїй швидкій допомозі.
У той час ще були живі батьки. Тато помер у 2017 році, йому в червні виповнилося 84 роки, а мама померла теж у 84 роки, але вже в грудні 2020 року.
Через війну ми втратили все. По-перше, було дуже складно психологічно. По-друге, ми дуже довго сиділи без пенсії, поки її оформили, півтора року жили тільки на одну пенсію, тому що чоловікові вік не дозволяв її отримувати.
Я їздила додому, дивилася на руїни. Після цього два тижні ридала й не могла заспокоїтися... Таке краще не бачити, звичайно, дуже важке видовище. Ми зрозуміли, що для життя потрібно зовсім небагато, щонайменше. Не потрібно прагнути прикрасити будинок, багато нарядів. Ми втратили все і якось обходилися. Звичайно, змінилося наше ставлення до життя.
Ми отримували дуже хорошу допомогу від Червоного Хреста. Батьки отримували продуктові набори від Фонду Ріната Ахметова, тому що вони були похилого віку. Допомоги було достатньо, тому нам надовго вистачало цих запасів.
.png "Імена")
