Жукова Анастасія, учениця 9-Б класу Краматорського НВК (ЗОШ№6-ДНЗ)

Вчитель, що надихнув на написання есе: Ольга Коваленко

Мир… Від цього слова на душі стає затишно та спокійно. Ми знаємо, що все добре. Але чи насправді це так? Чи все це придумали самі, сидячи вдома? Навіщо людям зброя? Не все в нашому світі ми можемо контролювати, наприклад, мир. Його грані настільки тонкі, що можуть зруйнуватися в будь-яку мить, і ми ніяк не вплинемо на результат, лише можемо спостерігати й брати участь у запеклому кровопролитті. Коли ми думаємо про війну, огортає морок і холод, бо вона асоціюється лише з поганим.

Ще багато жорстоких війн побачить світ, навіть зараз деякі країни ворогують. Росія, країна-агресор, веде кровопролиття в Східній Україні, на кордоні. Сутичка держав почалася в 2014 році влітку. Мені, Жуковій Анастасії, тоді було лише 6 років. Підростаючи, я почала усвідомлювати, що означає війна. Звичайно, як і кожна маленька дитина, боялася не тільки за себе, але й за свою родину.

Боячись того, що на нас скинуть бомби, ми з сім’єю, не довго думаючи, вирішили виїхати автомобілем до іншого міста, подалі від бойових дій. На жаль, не всі родичі поїхали з нами, тому ми хвилювалися за них.

У червні 2014 року в’їхали до Дніпра. Саме тут я почала усвідомлювати, чому переїхали. Тоді, в 6 років малій дитині це було складно уявити. Я замислювалася над тим, що ж цей день означав для моєї родини, для мене? Він означав початок горя і радості одночасно. Я з сім’єю була в безпеці, бойові дії до Дніпра не дійшли, але дуже прикро, що інші не мали змоги переїхати.

Минуло пару тижнів, у Краматорську так само велася сутичка між Росією і Україною. Я, Анастасія, розуміла, що ця війна швидко не кінчиться, але дуже хотілося повернутися до рідного міста. Люди зіткнулися з новою реальністю – реальністю запеклих бійок, війн, скарг і гніву. Ти не можеш спокійно вийти попити кави з цукерками на веранду, бо потрібно ховатися десь вглиб підвалу, щоб авіабомби не вбили. Живеш у постійному жаху, який кожного дня посилюється, не знаєш, що буде завтра: чи будеш живий, чи закінчиться війна взагалі… Чи, може, це останній день?

«Ворог обстріляв позиції наших захисників», - ці слова у зведеннях з фронту починають ранок солдатів ось уже сьомий рік. Росія, країна-агресор, досі тримає Східну Україну в страху. Досі гинуть люди від зброї інших.

Мій батько, Олег Жуков, був почесним солдатом української армії, що загинув під час бойового чергування на взводному опорному пункті від кулі снайпера в липні 2019 року. Указом Президента України від 18 березня 2015 року тато був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня за самовіддане служіння українському народові. Батько назавжди залишиться в мене в пам’яті. На таку прикру подію було виготовлено й видано «Книгу Пам’яті», в якій записані всі військові (як чоловіки, так і жінки), що віддали своє життя за український народ, які чесно воювали й стали героями. Мені важко про це говорити, бо тепер і мій батько тут…

Пам'ять… вічна і нетлінна. Вона дивиться на нас із давніх фотографій, нагадує про себе, коли ми дивимося на якісь речі рідних людей. Втрачати рідних – це одне з найжорстокіших почуттів, яке ти не можеш контролювати, яке «з’їдає тебе зсередини», і в голові виникає безліч питань. Багато хто помер на цій війні. Але загиблі – це не цифри. Це люди, це обличчя, це історії!

Кожен має свою неповторну історію, кожен має свою незрівнянну мотивацію піти на захист країни. І кожен має право, щоб його історію почули. Мир для мене сьогодні – це спокій. Мир у світі – мир в душі. Затишок на землі означає дуже багато: жити й насолоджуватися повним життям, бути щасливою, не боятися за себе та своїх рідних, друзів. Але треба пам’ятати, що мир має тонкі грані, які в будь-яку мить можуть зруйнуватися.

Я за мир!