24 лютого назавжди змінило життя нашої родини. Ми втратили близьку людину - нашу бабусю, яка загинула внаслідок обстрілів. Але війна не лише забрала рідну людину, вона залишила глибокі рани в серцях моїх дітей.

Старша донька любить плести з бісеру, виготовляти сандалі, малювати картини за номерами та писати вірші. Середня донька чудово малює, дуже любить плавати й кататися на роликах. Це їхній спосіб хоча б ненадовго відволіктися від реальності, у якій вони змушені жити.

Найстрашнішим випробуванням для дітей став момент, коли вони на власні очі побачили влучання ракети в житловий будинок. Ми саме йшли на заняття. Люди кричали, стрибали з вікон, палали верхні поверхи будинку. Цю картину неможливо забути. Після цього у дітей з'явилися тривожність, постійні страхи та проблеми зі сном. Середня донька дуже довго не може заснути, часто говорить, що боїться, що з нами теж може статися така трагедія.

Нещодавно біля нашого села впав шахед. У нашому будинку були пошкоджені вікна. Від вибуху стояв такий гуркіт, що словами його неможливо передати. Діти дуже кричали від страху.

Через постійну небезпеку мої діти не можуть відвідувати школу очно. Вони навчаються дистанційно, майже не мають живого спілкування з однолітками та дуже потребують соціалізації. Найбільше я хочу, щоб вони більше ніколи не бачили війни, не здригалися від кожного гучного звуку і знову могли жити звичайним щасливим дитинством.