Софія, учениця, 10 класу, Харків

Війна. Моя історія

Двадцять четверте лютого 2022 року. Четвер. На годиннику п’ята сорок. Батьки прокинулись від дивних звуків. Мама спочатку подумала, що хтось лазить по горищу. Але батько, висунувшись у вікно і напружено прислухавшись, сказав одне страшне слово «почалося». У той момент я відчула тільки страх. Страх усе поглинаючий, важкий, чорний. Він огортав мене і давив на серце. І ще промайнув спогад.

День тому мої подружки на перерві сперечались ледь не до хрипу – чи буде війна, чи нападе Росія, чи ні. На той час ця тема вже дуже активно роздмухувалась у ЗМІ. Але багато хто вважав це істерією. Я теж думала, що це просто не може відбутись. Це занадто нереально. Неможливо.

У моїй голові не виникало й думки, що я буду чути вибухи тут, у рідному місті, чути звуки повітряної тривоги, спати одягнутою та бігти в підвал, рятуючись від вибухів… А хто міг у це повірити ще 23 лютого? Батьки одразу ввімкнули телевізор, шукали новини. Але що там казали я навіть не могла зрозуміти, у мене не фокусувалась увага.

Я ніби була у якомусь іншому вимірі, в іншому Всесвіті… Це все не зі мною. Про війну я тільки читала в книжках та інколи дивилась у фільмах. Цього не може бути зі мною.

Батьки одяглись і кудись побігли. Вони сказали, куди, але у мене у вухах ніби було все заглушено. Я страшенно перелякалась, що залишилась сама. Десь далеко чулись звуки вибухів, на вулиці голосно хтось закричав, загавкав собака. Моторошно. Прибігли батьки, сказали, що в магазинах натовпи, люди розметають усі продукти.

Багато машин рухаються на виїзд з міста. Люди налякані й дезорієнтовані. «А що ти хочеш – це війна», - сказав тато.

Найстрашнішими стали декілька наступних днів, коли літаки почали залітати через кордон з Бєлгорода і бомбити моє рідне місто. Ти розумієш, що цей жахливий звук над головою – це ще не все. Зараз літак скине бомбу і вона буде страшно вити, поки не впаде з жахливим звуком на землю. На будинок, на завод, на людей… І ти не знаєш, куди вона влучить.

Бомбили з літаків вночі. І це вдвічі страшно, тому що вдень ти бачиш небо, а вночі – морок, звук бомби, яка з ревом летить… Куди? На тебе? На твою вулицю, будинок?

У перші дні чоловіки міста, багато з них, пішли захищати Харків. Створювались цілі загони таких захисників-добровольців. Я думаю, що саме завдяки їм Харків вистояв.

У перші дні місто ніби завмерло. Затихло. Люди ходили, як тіні, і дивились у небо – боялись обстрілів. Ніби це вдивляння в небо могло їх врятувати…

Мене не пускали на вулицю. Я знаю все це лише з їхніх розповідей. Перші дні війни асоціюються у мене зі сполотнілими обличчями батьків та вибухами. Я щаслива, що мій Харків виявився залізобетонним, зігнувся від вибухів, але не зламався. Встояв. Живе. І буде жити далі, незважаючи ні на що.