Андросова Анастасія, учениця 9 класу Комунального закладу «Малинівська загальноосвітня школа І – ІІІ ступенів» Малинівської сільської ради Пологівського району Запорізької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Голощапов Сергій Олегович

Війна. Моя історія

Моя історія війни розпочалася 24 лютого 2022 року. Пам’ятаю, що саме цього дня мама пішла до сільської ради нашого села Новозлатопіль Гуляйпільського району, щоб зробити якісь документи. Секретар сільської ради Віктор Валерійович з кимось довго спілкувався по телефону.

Мама помітила, що після телефонної розмови він був стривожений. - Що сталося? – запитала вона. - Почалась війна, – схвильованим голосом відповів секретар.

Мама прийшла додому, зібрала всю родину і повідомила нам страшну новину. Тато, мама, бабуся, я і старша сестра Оксана почали збирати важливі речі: документи, фото тощо. Ми всі були налякані і не розуміли, що робити далі. Раптом почувся страшний гул з вулиці. По нашій дорозі їхали танки. Тато впізнав українських військових. Всі трішки заспокоїлися і зрозуміли, що нас будуть захищати. Пройшло декілька днів і ми побачили багато іншої  техніки, яка в’їжджала до нашого села з боку Любимівки.

Було дуже страшно. Страшенний гул і різкий сморід, яких я ніколи ще не чула і не відчувала, розповзалися навколо. Ще страшніше стало, коли я побачила літеру Z на цій техніці. Військових машин було дуже багато.

Я зрозуміла, що це ворожа техніка, що вороги уже у нашому селі.  Спочатку, я навіть не могла собі уявити, як у такому маленькому спокійному селі можуть відбуватися такі страшні події. Тато наказав нам із сестрою не виходити на вулицю, а весь час перебувати у кімнаті. Він вважав, що так буде безпечніше.

Далі стали відбуватися ще жахливіші речі. Вулицями Новозлатополя ходили ворожі солдати, їздили БТРи. Село опинилося в окупації. Почали стріляти з танків, з «Градів» та «Ураганів».

Я тоді ще не знала, як називається вся ця техніка. Пізніше  тато розказав, з  чого стріляли. Стріляли і вдень, і вночі. Куди влучить  ракета, і де станеться вибух, ніхто не знав. І від цієї невідомості  ставало ще страшніше. Щоб якось захистити себе, ми ховалися за сарай, бігли на балку в очерет, лягали на землю і закривали голову руками, щоб нічого не прилетіло.

Я ніяк не могла повірити, що все це відбувається з нами в реальності. Не могла зрозуміти, чому нас обстрілюють, чому нас хочуть вбити, що ми зробили поганого?

Особливо мені запам’ятався день 25 березня. Із самого ранку почалася стрілянина, гриміли вибухи. Відбувався великий бій. У хаті стало небезпечно знаходитися. Надійного погреба у нас не було, тому ми всі сховалися в окопі, який вирив мій батько. До нас приєдналися сусіди. Стрілянина не вщухала.

Нічого не можна було зрозуміти: звідки стріляють, куди прилетить. Вибух стався поряд з нами. Сусід виглянув із окопу і сказав, що у нього горить веранда, а наша хата вже догоряє. Це було справжнє горе для нашої родини.

Під вечір битва трішки вщухла. І ми побачили, як наші військові бігають з двору в двір.

- Зачищають, - сказав тато.

- Тобто? – запитали ми разом з Оксаною.

- Перевіряють, чи не залишилося в якомусь дворі тієї погані. Ми зраділи, коли побачили наших воїнів. Почали вибиратися з окопу. Побігли до сараю, бо хата була зруйнована. Там перебули ніч. Хтось заснув, хтось читав молитви, а дехто й до ранку не стулив очей.

Зранку всією родиною ми перебралися до сусіднього вцілілого будинку. Там нікого не було. Та залишатися в селі стало небезпечно. Батьки почали радитися, що нам робити далі.

Поки вони думали, ми із сестрою гралися з нашою кішкою Муркою. А потім знайшлася і собака Білка. Бідолашні тваринки були дуже налякані, тремтіли і просили захисту. Мені було дуже їх шкода. Батьки вирішили залишитися в селі і йти до сільського бомбосховища. Узяли необхідні речі й пішли до укриття. Шкода, що Мурка і Білка втекли, і ми не мали часу на пошуки.  Ми із сестрою дуже плакали за улюбленими тваринками, але, на превеликий жаль, довелося їх залишити.

По дорозі до бомбосховища, ми побачили, що багато будинків по вулиці Українській були без вікон та без дахів. Новозлатопільська школа, де ми навчалися, в якій проходила більша частина нашого життя, світилася наскрізь. Дах увесь посічений.

Приміщення магазину важко було впізнати, тому на тому місці було згарище без покрівлі. Наше рідне село перетворилося на картину із фільму жахів. В укритті було дуже багато односельців. Там було темно і холодно. Там були ми там недовго. Далі вирушили пішки до маленького хутірця Красноселівка. Так вирішив тато. Дійшли ми швидко, за 40 хвилин. Коли йшли, то чули вибухи. Було страшно.

Красноселівку не обстрілювали, тому тут було безпечніше, ніж у Новозлатополі. Ми жили у дядька вісім днів. Я любила гратися з дядьковою кішкою. Згадувала нашу Мурку. Де вона? Що з нею? Сльози знову котилися по щоках.

Дядько розказував, що наше село обстріляли з вертольота. З Новозлатополя  до нас постійно чулися звуки вибухів. Після обстрілів було видно стовпи диму. На дев’ятий день ми поїхали у Запоріжжя, де нас зустріли волонтери. Вони порадили нам зупинися у дитячому садочку.

Тут ми переночували, а на ранок зібрали речі і поїхали на залізничний вокзал. Ми чекали потяг на Львів. Батьки вирішили їхати на Львівщину, тому що там було спокійно.

Львів – дуже гарне місто. Старі будинки, вузькі вулички нагадують картини з минулого. Краєвиди зачаровують своєю красою. У Львові нас смачно нагодували і посадили у шкільний автобус, разом з іншими людьми. Мама сказала, що нас повезуть до Трускавця.  Автобус їхав дуже швидко. Через кілька годин ми вже були у місті Трускавець.

Нас поселили в санаторії «Женева». Всередині цього приміщення було надзвичайно гарно: відвідувачів зустрічали скульптури двох левів, довжелезні сходи вели угору, а посеред зали стояла скульптура коня.

Мама усіх зареєструвала, після чого ми отримали картку, яка відчиняла двері до кімнати, у яку нас поселили. У кімнаті були ліжка, стіл, стільці та невеличка шафа. З вікна відкривався дуже гарний краєвид. На жаль, прожили ми тут лише два тижні. Обставини склалися так, що нам потрібно було їхати далі.

Батько знайшов вільний будинок у селі Побережжя Івано – Франківської області. Укотре зібравши речі, ми поїхали в це село.

Село звичайне, нічим не відрізнялося від нашого Новозлатополя. Ми з Оксаною познайомилися з місцевими дітьми, потоваришували з ними. Вони нас водили до річки Дністер, навчили правильно її переходити. Пізніше, разом із новими друзями, ми піднімалися на високу гору.

Природа на Івано – Франківщині зачаровує своєю красою. У нас на Гуляйпільщині тільки степи та посадки, а тут високі гори та неосяжні полонини. Краса…

Тут не лише гарна природа, але й надзвичайно добрі люди. Багато людей приходило до нас, запитували, яка допомога потрібна, приносили картоплю, моркву, цибулю, капусту та різні харчі. Ми, навіть, посадили невеличкий городик. Решту овочів віддали місцевому священнику. Він возив продукти нашим воїнам і нам було приємно приєднатися до такої почесної місії.

Мені дуже сподобалося тут, на Івано – Франківщині, але батьки чомусь вирішили їхати назад у Запоріжжя. До Запоріжжя ми приїхали сьомого вересня, у сестри якраз був день народження. Поселилися у квартирі.

Усю осінь та зиму ми з Оксаною рідко виходили на вулицю, через те, що дуже часто у місті оголошували повітряну тривогу і було дуже страшно. Батько навчив нас правилу двох стін. У разі оголошення небезпеки ми сиділи у коридорі або у ванній кімнаті. Виходили на подвір’я лише з батьками, подихати свіжим повітрям. І то ненадовго, хвилин на десять–п’ятнадцять.

Весною почали виходити частіше, адже розквітли дерева та квіти, і дуже хотілося відчути приємний аромат. Улітку ми вже гуляли на подвір’ї кожного дня. Познайомилися з місцевими дівчатами. Стало трохи веселіше.

Я постійно згадую Новозлатопіль. Коли закінчиться війна, я б хотіла повернутися у рідне село, побачити своїх однокласників, друзів. Сподіваюсь також на зустріч з Муркою та Білкою. Як же хочеться, щоб у них все було добре! Хочу пройтися вулицями рідного села, помилуватися краєвидами, поспілкуватися із сусідами. Мрію відвідати рідну школу і побачити усіх вчителів, які мене навчали. Як же я без усього цього сумую….