До війни моє життя було чудовим – була родина і робота, був дім. Все було добре. Слава Богу, що всі живі.

24 лютого ми прокинулись від вибухів, пішли на роботу. Коли повернулись, почали збирати речі і спускатися в підвал. Донька з родиною пішла туди одразу, я ще трохи побула вдома, пізніше приєдналась до них. Жили ми в підвалі магазину, саме він нас і врятував.

Потім дітям вдалося виїхати, це було в середині березня. Чужі люди виїжджали, у них було місце в машині, вони їх забрали. А мені вдалося виїхати тільки в кінці липня.

У Маріуполі залишилися батьки, у яких постраждало житло, сестра з родиною. Виїхати вони не можуть, тому що батьки не перенесуть дорогу. Ось і розриваємось. Це дуже боляче.

Нам гуманітарну допомогу давали раз на місяць. За нею стояли шалені черги. З водою були великі проблеми. Довелося ходити до криниці, до річки. Це було дуже далеко, везти було ні на чому. Коли стало тихіше, стали привозити нам воду. Але треба було йти о пів на п'яту ранку, щоб зайняти чергу і, можливо, до обіду ти набереш води. Перший хліб ми побачили, певне, в кінці березня. Але він був шалено дорогим. Потім, коли почали роздавати гуманітарку, туди входив хліб. Одна хлібина на людину.

Знаходитись у місті було дуже страшно. Не було медичної допомоги, взагалі ніякої. Навіть влітку, коли було тихо, її теж не було. Якихось лікарів викликали, вони складали акт про те, що немає медичного обслуговування і немає можливості його надати. Ось це було страшно.

Особливо тим, хто залежав від ліків: у кого цукровий діабет, гіпертоніки, сердечники. Ти їм нічим не міг допомогти.

Часто-густо люди ділились останнім. Ми були в підвалі, люди йшли повз, і запитали, скільки нас і чи є діти. А нас там було десь сто осіб. Вони принесли нам цукерки і заморожену рибу. Де вони їх взяли? Мені нічим було їм віддячити. А вони сказали: «Це ж діти». З усього мікрорайону приносили речі, дитяче харчування, у кого що було, дитячі візки. Ніхто не пройшов повз. Я не стикнулась з байдужістю і бездушністю. Можливо, мені пощастило.

Було дуже складно виїхати. Я виїхала на Бердянськ. Шість діб ми стояли під Василівкою. Потім приїхали до Запоріжжя. А там уже донька мене зустріла.

Я виїжджала за кордон. Місяць звикала до звуку літака. І скільки часу вже минуло, а як згадую Маріуполь, то починаю плакати.

Зараз ми перебуваємо в Івано-Франківській області. Нам тут дали притулок, люди допомогли і з їжею, і з одягом, і з житлом. Хотілося б повернутися додому в український Маріуполь. Тільки цим і живемо.