Молодій сім’ї дуже важко далась окупація, бо дружина була вагітна. Рашисти не дозволяли людям у комендантський час пересуватись навіть в своєму дворі

До війни я займався фермерським господарством, бізнесом. О шостій ранку над нашим будинком пролетіли ракети - саме від цього ми з дружиною прокинулися. Мій батько подзвонив і сказав, що війна. Буквально через декілька днів кілометрова колона російської техніки йшла три з половиною години селом в напрямку міста Енергодара. 

Саме тоді ввели комендантський час, москалі почали лізти до людей, встановлювати свої правила. До магазину ми ходили з опущеними головами. Дружина була вагітна, я за неї дуже переживав. Почалося масове віджимання фермерської техніки.

Люди почали масово скупляти українські медикаменти. А колаборанти, які появилися дуже швидко, в ту ніч, коли заїжджали окупанти, створили «раду місцевого населення». Це були зрадники. Через тиждень-два рашисти завозили з Криму російські продукти і російські медикаменти. 

Під окупацією ми майже весь час сиділи в будинках. Я в одному будинку, а батьки - в іншому. Один до одного бігали  манівцями, стежками, щоб не попадатися на центральних вулицях, тому що могли забрати.

Зрадники почали писати доноси. Окупанти вночі вривались в будинки і вивозили людей, а потім повертали покаліченими і відправляли пішки через Василівку на Запоріжжя. 

Дуже тяжко було цей момент пережити – ніякої свободи, з 18:00 і до 6:00 ми не мали права виходити навіть у власному дворі. Люди боялися вийти і попоратися біля худоби.

Мої батьки залишилися в окупації, а ми з дружиною тиждень виїжджали через Василівку з окупації в місто Запоріжжя.  

Рашисти їздили на своїй техніці проклятій, могли наставити дуло і їхати через всю колону. Ми виїхали, а на наступний день те місце, де ми стояли, обстріляли, і багато людей загинули. 

У мене народилася донька, а тато з мамою залишилися там, і найважче те, що дідусь і бабуся не можуть взяти любиму онуку на руки. Дякую Фонду Ріната Ахметова за продуктові набори - це допомогло вижити в тяжкий період.

Мрію повернутися додому, щоб відбудувати те, що зруйновано, що втрачено. Найболючіше те, що росіяни розбили Будинок культури, де пройшло моє дитинство. Я мрію повернутися додому, обробляти рідну землю і виховувати доньку.