Дитко Ольга, 11 клас, Шаповалівська ЗОШ І-ІІІ ступенів

Вчитель, що надихнув на написання — Понтяр Ярина Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Життя до війни мало зовсім інший смак. Воно було сповнене фарбами, веселощами, гучною музикою, яка лунала на колонці в кожній компанії. А зараз що? Всі яскраві фарби вицвіли, змішалися із кров’ю та печаллю.

Кожен день – це випробування. Виходячи з підвалів, люди більше не мають радості в очах, в них – лише порожнеча. Постійне життя в страху та напрузі дуже виснажує. Кожна сім’я, вечеряючи у темряві, хоч раз, але все ж таки обговорювала питання: «А що робити далі?»

Однією з таких стала сім’я моєї хресної мами – Анастасії. За деякий час до початку повномасштабного вторгнення їй призначили візит до центру зайнятості, надали талон з місцем, датою та часом. Пам’ятаю, які ми були щасливі, що нарешті побачимось, адже Настя – сестра моєї мами, вже досить давно проживала у Чернігові.

23.02.2022. Ніч перед довгоочікуваною бажаною зустріччю здавалась аж занадто довгою. Від емоцій перехоплювало подих, не вірилось, що вже завтра ми побачимось з моєю хресною. Я любила такі короткі, але яскраві, сповнені позитивом зустрічі з нею. Настя завжди була усміхненою, незважаючи на свої проблеми та стан, вона запросто могла підтримати будь-кого.

24.02.2022. Ранок почався жахливо! Рідні стривожені, сусіди налякані, засоби масової інформації передавали невтішні новини – почалася війна. З боку швидкісної траси чути страшенний гуркіт – наступали ворожі танки. Відповідно, почали скасовувати автобусні рейси, проте Настя вже була в дорозі. У зв’язку з подіями у гості до нас вона не зайшла, лише поспіхом вони з мамою обійняли одна одну на зупинці, прощаючись зі сльозами на очах, адже невідомість лякала… Через годину після її від’їзду ми дізналися, що міст через річку Десна, який ще встигла перетнути Настя, було підірвано.

З того моменту почалися тривалі відключення світла, через що ми надовго втрачали зв’язок. Коли ж він нарешті з’являвся, найбажанішим було повідомлення: «Все добре. Ми живі».

Через декілька днів її родина, сидячи в коридорі без світла під гучний гуркіт вибухів, прийняла рішення терміново виїхати з міста, проте спокою в країні вони не знайшли, тому змушені були виїхати за кордон. З того моменту ми не бачилися більше двох років.

Виїзд з країни хоч і приніс сім’ї захист та спокій, але моральний слід залишиться назавжди. Кожен українець, покинувши Батьківщину, збереже її у серці. Саме під час перегляду світлин та згадок про рідний дім неймовірна сила тягнутиме туди, де промайнули найкращі роки та тепле безтурботне дитинство. Від одних лише спогадів на очах з’являються пекучі сльози, емоції накривають, немов хвиля, і серце відгукується на ці переживання болем і тугою.

Дехто залишив на пам’ять рідним свої речі: іграшки, книжки, фотоальбоми, записники… А для нашої родини найстрашнішим спогадом про той жахливий день став саме той талончик із датою – 24.02.22.