Гайдучик Мар’яна, 9 клас, Гутянський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе - Яковук Галина Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Вже майже як тисячу днів йде ця жахлива та люта війна. Вона принесла за ці всі дні велику кількість загиблих людей, зруйнованих міст та домівок. І хто б міг подумати, що це може трапитись в 21 столітті, адже у 21 столітті навпаки країни мають бути дружніми та об’єднаними. Ця велика історія, яка триває і до тепер розпочалась одного холодного ранку, який ніколи не забуде кожен українець. Цей ранок, який розпочався 24 лютого 2022 року о 4 годині, був найгіршим в нашому житті. Кожна людина, яка проживала в Україні на той час, по-різному дізналась про початок вторгнення РФ в наші землі. Хтось дізнався від близьких людей, а хтось з телевізійних новин , а хтось з інтернету. Я дізналась про початок війни ось так: сплю, сплю і чую, як бабуся мене будить з такими словами: «Прокидайся швидше, розпочалася війна, вибухи є в Києві, Львові, Житомирі».
Я згадую з сльозами на очах, як в той день всі люди поспішали кудись: дехто в аптеку по ліки, які в дома закінчились, а дехто в магазин по продукти.
Мої батьки просили не панікувати, казали, що все буде добре, війна скоро закінчиться і знову настане мир. Та ми почали збирати різні речі, але виїжджати ми не хотіли, бо народились в Україні і все тут знаємо. А якщо ми поїдемо в незнайому країну, то там будемо чужими,2 де ні мови, ні їхньої культури ми не знаємо. Та ще старались підтримувати зв'язок з родичами, бо це є головне. Ось так пройшов мій перший день війни, який я ніколи не забуду. Перші дні війни принесли багато випробувань не тільки для мене, а й для всієї держави.
В країні почала змінюватись економіка, кількість населення зменшувалось тому, що багато людей були вимушені їхати за кордон та, на жаль, багато людей загинуло і це найгірше, що може бути. Адже, людське життя ніякі гроші, речі не замінять.
Я пам’ятаю ті дні, як ми не знали, що робити. Але я думала, що це все жахливий і страшний сон. Чим довше триває війна, тим більше наш страх зменшується, бо на її початку в людей була паніка, вони були розгублені та не розуміли, що відбувається. Про це важко говорити. Але як же можна звикнути до війни? З кожним новим днем ми мріємо, коли нам скажуть, що війна закінчилась, настав мир. Але, на жаль, ніхто не знає, коли це все закінчиться. Протягом цих 1000 днів війни я дуже змінилась. Я почала цінувати кожен прожитий тиждень, а потім і день, я ніколи не думала, що можу цінувати такі прості речі.
А зараз я запам’ятовую кожен день, який я провела у колі сім’ї та кожен цікавий момент. Я хочу вам сказати одне: «Цінуйте моменти, бо ми не знаємо, коли закінчиться війна і настане мир в Україні!»
Ця війна навчила нас бути стійкими та сильними. Але б краще було, якби війни не було і ми без неї навчились бути стійкими й сильними. 1000 днів війни - це не тільки про зруйновані будинки й втрати. А ще це про нашу людяність й підтримку один одного тому, що в таких жахливих ситуаціях головне, щоб ти міг підтримати людину та тебе могли теж підтримувати морально. Я дізналась від людей, що моральна підтримка - це головне, що її потрібно правильно вміти давати. В нашійнезламній Україні люди з початком війни навчились правильно надавати моральну підтримку. Та в мене є мрія, як і в кожної людини в Україні – це, щоб закінчилась війна та настав мир по всій землі!