Сінча Сніжана, учениця 10 класу Комунального закладу «Борисівський ліцей Плужненської сільської ради»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Лисак Наталія Володимирівна

Війна. Моя історія

Моя бабця, царство їй небесне і земля пухом, завжди, коли чула, як  мама  нарікала на свою долю або опускала крила, любила приказувати: «Дитинко, Бог посилає нам випробування, щоб ми, долаючи їх, зміцнювалися, а не впадали у відчай». Я мала ніяк не могла збагнути слів старечої мудрості: все намагалась осягнути чи розробити ту власну формулу вміння триматись і не впадати у відчай…

У круговерті часу, десь там – у волошковому полі чи в предковічному лісі, між стиглих вишень і щирих сердець – заблукала бабусина мудрість, призабулась, бо йшли ми шляхом успіху, щастя, добра, здоров’я та миру. І так би було й досі, якби ворог-супостат не зазіхнув на нашу землю, не вкрав мого дитинства, не розтоптав віру у братерство.

Лютий 2022 року року підрізав крила тисячам українців, відібрав дім, рідню, спокій і віру, погнав когось на фронт, когось – світ за очі. А мені цей навіки чорний листок у календарі звуками сирен, холодом бомбосховищ, шеренгами людей шляхами на колінах нагадав бабусину мудрість: «…зміцнюватися, а не впадати у відчай».

Тому сьогодні, коли мої близькі і родичі, котрі живуть поза Україною, запитують: «Як ви?» – я не плачу, не нию, не нарікаю на долю. Обмежуюсь скромним: «Живі…».

Бо як пояснити людям, що ми вже  майже два роки  живемо в жахливому «кіно» про війну, яке ми колись дивились разом по телевізору, або яке вони час від часу бачать онлайн? Якими фарбами змалювати ті перші розірвані виттям сирен ранки, коли замість ранця з книгами я і тисячі українських дітлахів «на автоматі» хапали «тривожні валізи» і стрімголов летіли у сховища? Тримались за мамин лікоть, розуміючи, що найцінніше – поруч…

Як передати відчуття сучасної дитини, котра ще вчора жила мультиками, іграми, фільмами, а нині страшний лютий виробив нову звичку – шукати в інтернеті новини, чим закінчилась чергова ракетна атака русні?

Яких епітетів і метафор підібрати, щоби точно, без прикрас, передати їм, далеким і близьким, якою за цей жорстокий рік стала моя мама, якими стали тисячі жінок України? А вона стала сильною і лютою. На стільки сильною, що, здається, навіть на небесах усі присіли і позатуляли вуха від правдивих і сповнених люті її слів, котрі рідко говорять при дітях.

Вони сильні на стільки, що попри сльози, втрати, відсутність світла та розруху щоденно плетуть кілометри сіток, ліплять тонни вареників, донатять останні копійки, стають перед танками, мерзнуть, не сплять, моляться…

А ще – при свічці вчать з сином таблицю на «три» та опановують Meet, прикрашають бомбосховища, садять квіти і навіть народжують у тих сирих підвалах найкращих дітей, котрим з молоком передають силу свого материнського духу. А ще сильніші і ще лютіші, правда, надламані та задубілі на камінь, виплакавши всі сльози і прокричавши усі молитви, летять на шлях за село зустрічати сина, чоловіка, батька, котрий в мерехтінні вогнів поліцейських авто та з табличкою «НА ЩИТІ» несе матері гіркий «подарунок» з війни: завчасну сивину, самотність та вічний смуток з духом свічок та ладану.

Як, здушивши у грудях ридання й пекучий біль, вирвати з рою найважчих новин ту, що чорним вороном впала на сусідський двір? Отой Дмитро, той сусідський хлопчак-мрійник вже 40 днів назавжди в строю «небесного війська». Його нема – і матері нема… І навіть коли це все скінчиться, ця жінка не оживе, не зніме з себе ні чорну хустину, ні лють. Лише саджатиме квіти – квіти болю на надгробку сина.

Як запевнити вас, далекі і близькі, що все – ми не такі, і такими, як були сотні літ, не будемо ніколи! У нас навіть звички вже інші, можливо, дивні, та інші: ми звикли до виття сирен і вбиваємо в собі тривогу, ми хейтимо все, що хоч трохи вороже, і гордо говоримо: «Я з України!».

Все це ми навчились робити і робитимемо доти, допоки звістка про Перемогу не спинить нас.

Я переконана: колись у підручниках з історії вже не я, а мої діти й онуки читатимуть про нас усіх, про нашу міцну і нескорену націю, яка, затямивши мудру пораду моєї і тисяч інших бабусь України, об’єдналась у біді, не впала у відчай, хоч і дорогою ціною, та принесла на вівтар майбутнього Волю й Перемогу.