Дрофа Владислава, ВСП "Фаховий коледж зв'язку та інформатизації Державного університету інтелектуальних технологій і зв'язку"

Викладач, що надихнув на написання есе — Борик Ірина Дмитрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

На початку війни мені було важко усвідомити реальність того, що відбувається. Це здавалося чимось нереальним, і я постійно перебувала в стані страху та тривоги. Вибухи, сирени, новини про руйнування та людські втрати – все це здавалося надто жорстоким для життя, яке я знала. Моє тіло відчувало постійний стрес, а думки розпадалися на тисячі шматочків.

Проте час змінює все. Минув рік, і вибухи, до яких важко було звикнути, стали частиною буденності.

Я навчилася реагувати на сирени спокійніше, знала, як діяти під час ракетних атак. Здавалося, що я пристосувалася до нової реальності.

Однак справжній удар прийшов тоді, коли я почала втрачати близьких.

Першою втратою був мій дядько. Він пішов на фронт захищати нашу країну, але не повернувся. Звістка про його загибель була нестерпною. Я часто плакала до червоного кольору очей і ночами мене мучили кошмари.

З часом я зрозуміла, що таких втрат зазнають багато людей. Я вже не була самотньою у своїй скорботі. Люди втрачають, але продовжують жити, бо на війні, як і в житті, не можна зупинятися. Я усвідомила, що потрібно шукати радість навіть у дрібницях – усмішка рідних, допомога друзям, в тваринах, навіть у сонячному дні в розбомбленому місті.

Мій шлях за ці 1000 днів війни змінив мене назавжди.

Я навчилася цінувати життя і відпускати тих, кого більше немає поруч. Тепер я знаю, що життя триває, і навіть у найтемніші часи важливо знаходити своє щастя. Я стала сильнішою, і попри втрати, продовжую рухатися вперед.