Святковський Олексій, 10 клас, КЗ ЛОР "Львівський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Крут"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Микита Богдана Богданівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Українське прислів’я гарно римує життєву істину: “Ніхто не знає, що його в житті чекає”. Справді, життя непередбачуване. На шляху кожного трапляються радісні й сумні події. Вони впливають на настрій, інколи змушують змінити плани. Але буває так, що кардинально змінюється життя. Таким було двадцять четверте лютого 2022 року. Війна… Страшне, чорне слово. Жах, біль, страждання, невідомість. Хто б міг подумати, що в сучасному світі, коли розвиваються технології, штучний інтелект, дослідження космосу, з’явиться агресор, який, не навівши ладу на власній землі, увірветься на територію іншої держави, щоб завоювати землю, знищити націю. Війна в Україні не тільки змінила, а й зламала життя українцям.

Це страхіття зненацька вторглося в мої тринадцять років. Хоча на Львівщині, де я проживаю, немає активних бойових дій, війна вплинула на мене морально, а особливо на мій життєвий вибір.

До цього дня я, як і всі мої ровесники, жив безтурботно. Ходив у школу, гуляв з друзями, веселився, радів життю, будував плани на майбутнє, думав, куди буду вступати після закінчення школи. Я дуже люблю готувати. Це приносить мені задоволення, заспокоює. До повномасштабного вторгнення я частенько допомагав мамі накривати святковий стіл. Разом ми готували салати, десерти, рецепти яких я вичитував з інтернету, ділився з мамою ідеями. Ми фантазували, придумували цікаві оздоблення наших смаколиків. Було дуже приємно, коли родичі, смакуючи, просили рецепт.

Пам’ятаю, як самостійно готував свій перший “кулінарний шедевр”. Це було за місяць до цієї страшної події. Наближався мамин день народження. Я вирішив зробити їй сюрприз.

Знав, що мама дуже любить десерт “Солодка ковбаска”, бо це смак її дитинства. Маючи деякі заощадження, дорогою зі школи я придбав необхідні продукти: печиво, масло, какао, згущене молоко. Прийшов додому і взявся готувати, щоб встигнути до приходу батьків з роботи. Звичайно, було нелегко, не було маминої підтримки і поради. Та, на мій погляд, десерт вийшов непоганий. Ніколи не забуду здивовані, радісні очі мами, коли ввечері до чаю я подав її улюблену  “ковбаску”.

Я гордився собою і остаточно вирішив, що продовжуватиму навчання в кулінарному закладі…

Як сьогодні пам’ятаю ранок двадцять четвертого лютого. Стривожена, зі сльозами на очах бабуся розбудила мене і повідомила, що почалася війна. Спочатку я подумав, що це сон. Моя бабуся народилася у післявоєнні роки Другої світової війни. Вона часто розповідала мені про події війни, які пам’ятала з розповідей своїх батьків. Я цікавлюся історією своєї країни, тому завжди із захопленням слухав її спогади, ніби поринав у минуле.  На жаль, це був не сон. Це був жах, на який я не знав, як реагувати.  Я тривожно спостерігав за подіями, які відбувалися. Найбільше закарбувалися в пам’яті перші дні війни.

Я почув, що Віталій Скакун, молодий хлопець з Тернопільщини, ціною власного життя підірвав Генічеський міст, затримавши ворога та давши побратимам час для оборони.

Героїчний вчинок Віталія Скакуна допоміг мені з життєвим вибором. Ніколи не думав, що допомога може бути такою... Я почав задумуватися, чи зміг би я пожертвувати життям заради інших, заради України. З кожним днем я все більше розумів, що нашу рідну землю ніхто не захистить, крім самих українців. Не вважаю себе жорстокою людиною, але впевнений: заради безпеки рідних, своєї держави готовий знищувати ворога. Тому змінив свої плани і вирішив, що моє покликання - бути військовим. Після закінчення дев’ятого класу я вступив у Львівський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Крут. Моя рідня підтримала мій вибір. Це та моральна допомога, яка, мов тепла долоня, супроводжує мене щодня. Спілкуючись зі своїми наставниками, я зрозумів, що таке свідома дисципліна, яка вона важлива для військового.

Відчув надійну підтримку вірних друзів. Тому я впевнений, що після закінчення ліцею обов’язково вступлю у вищий заклад освіти військового спрямування, бо мій обов’язок - захистити Батьківщину.

Події війни, а також час без сім’ї, який я проводжу в ліцеї, допомогли  мені зрозуміти, що важливі не матеріальні блага, а Україна, сім’я. Я більше почав цінувати кожну хвилину, проведену з рідними. Навчаючись у ліцеї, з кожним днем переконуюсь, що моє справжнє покликання – бути військовослужбовцем, а кулінарія - моє хобі, захоплення. Я зрозумів, що мета мого життя - бути корисним Батьківщині.  Моє серце відгукується на слова Василя Симоненка:

Живе лиш той, хто не живе для себе,

Хто для других виборює життя.