Япрах Анастасія, студентка Маріупольського державного університету

День, коли для мене почалася війна...коли я побачила таку тему для есе, я серйозно замислилася. Бо війна це те, що зараз є такою ж звичною  частиною мого життя, як і, мабуть, приготування вечері. Здається, що для мене війна не мала початку. Ніби вона була завжди, накриваючи мене своєю чорною ковдрою постійного страху. Проте все ж таки початок у неї був. Для того щоб розповісти вам цю болючу і дуже особисту  історію, мабуть, варто представити себе.

Мене звати Анастасія, мені 17 років, я мешкаю в Маріуполі.  Зараз це надзвичайно красиве місто, тут багато пам'яток культури, тут підтримують розвиток молоді, проводять багато змістовних та цікавих заходів. Моє місто надзвичайно прогресивне. Дійсно європейське. Проте так було не завжди.

Я гарно пам'ятаю цей день. Після нього моє життя вже ніколи не буде таким, як раніше.

Мені було 10, коли для мене почалася війна. Можливо цього мало для глибинного розуміння її причин та наслідків для України. Проте цього цілком достатньо для того, щоб подорослішати в мить. 9 травня 2014-ого року. Цей день починався для маленької мене як звичайне свято Перемоги. Я надзвичайно любила його у свої 10 рочків. Тоді я ще не знала, що це свято стане днем, коли закінчиться моє дитинство. Пам'ять це дуже розумна штука. Вона блокує негативні спогади. Але ж цей день я пам'ятаю, ніби це було вчора. Ми святкували 9 травня з родиною. Я, мама, тато і моя молодша сестра. Вона, до речі, і не пам'ятає, яким життя було до бойових дій… бо коли вони почалися, їй було всього 2 рочки.

Ввечері до нашого святкування приєднався друг сім'ї. Він приніс смаколики, я бавилася з сестрою. Ми дивилися мультики. Як зараз пам'ятаю, по nелевізору крутили мою улюблену серію із "Смішариків"...

А потім наш веселий галас обірвав один телефонний дзвінок. На тому кінці повідомили, що ворожі сили захопили водонапірну вежу та декілька електричних підстанцій Маріуполя. Незабаром вони мали на меті вимкнути нам світло й воду. Бойовики захопили й підпалили будівлю нашої міської ради. Лунали постріли. Дуже гучно. Дуже близько.

Я назавжди запам'ятала бліде, сповнене жаху обличчя моїх батьків. Була тільки одна думка - треба тікати. Проте як тікати? На трасах обстрілювали машини мирних жителів...але ми розуміли, що далі буде гірше. Якщо не зараз, то вже ніколи. Через страх та ризик ми виїхали на трасу...

Я пам'ятаю кожну мить нашої поїздки...пам'ятаю напружені обличчя хлопців на блокпості. В їх поглядах я бачила біль...біль за Батьківщину, за своїх батьків, які при кожному пострілі згадують своїх синів…

В очах військових, захищаючих наше місто ціною свого життя, я бачила біль за своїх братів, що гинули поруч... В їх очах я бачила все, окрім страху. І любов до України, заради якої вони тут, і нестерпний сум за близькими... проте  вони не боялися ні ворога, ні пострілів. Вони не боялися втратити життя.

Дивлячись в їх очі, я бачила своє майбутнє. Майбутнє, в якому ми приїдемо до бабусі у село, а над її домівкою пролітатимуть воєнні гелікоптери... Саме тоді для мене почалася війна.