Анжела в окупації перевозила онука з міста в село. Їх обстрілювали з російських літаків, вони ледь не загинули в дорозі
Мені 51 рік. Я з Миколаївської області, село Нововасилівка.
Ранком 24 лютого мені подзвонила дочка з Берислава. Сказала, щоросіяни бомблять Каховку. Я тоді не повірила, що таке можливо.
Ще два тижні в нас була українська влада. Росіяни проїжджали тут, але не зупинялися. Ми були як транзитний пункт дорогою до Миколаєва. Жили ще майже як при Україні. А потім їм, напевно, дали по зубах у Миколаєві, і вони зупинилися в Снігурівці. Позачиняли всі магазини. Нічого не працювало. У нас були домашні запаси їжі, тільки хліба не було. А його так хотілося!
З нами був ще онук, він сирота, мами його вже немає. Ми його забрали зі Снігурівки. Потрапили під обстріл - літаки окупантів скидали бомби на наші колони. Вони дуже низько летіли. Але обійшлося - ми доїхали неушкоджені.
Ми ж мирні люди. Я за свої 50 років такого ніколи не бачила. Це був шок.
Хіба можуть люди у ХХІ столітті, в епоху технологій, прогресу взяти в руки автомати й стріляти в інших людей? Це ненормально.
Росіяни стояли в нашому селі дві ночі. За селом і перед селом поставили гармати та стріляли. Могли цілу добу обстрілювати через кожні 15 хвилин.
Потім ми дев’ять місяців були в окупації. І щодня в нас був страх та шок: що вони придумають на сьогодні? Росіяни ходили по хатах, робили обшуки. Приїжджали на БТРах, направляли дуло на нашу хату, заходили з автоматами, лазили де хотіли, змушували нас піднімати дивани, холодильник відчиняли. Це було дуже страшно.
Треба було виїжджати і кидати все, але ми не поїхали. Сиділи та чекали наших, сподівалися, що незабаром нас звільнять. Ми так втомились від тої безвиході, що коли нам зненацька сказали, що росіяни вже пішли і скоро зайдуть наші, ми були шоковані від такого щастя.
Коли зайшли ЗСУ, ми не могли в це повірити, плакали. Усі люди вийшли на центральну вулицю зустрічати українські війська. Слів бракує розповісти, що ми відчували.
Зараз донька з дітьми живе зі мною, бо Берислав бомблять, і вони не можуть повернутися у свій будинок. Дітки дуже лякаються, коли падають снаряди, коли кружляє літак. Криком кричать. Тепер вони лякаються навіть коли грім гримить чи просто коли дуже шумно. Без сліз на це дивитися неможливо. Щось упаде у дворі, і вони вже кричать і мчать десь ховатися. Дітки повинні ходити в садочок і школу, а не сидіти в підвалах і боятися всього.
