Бельченко  Марина, учениця 12 класу Комунального закладу "Дергачівський ліцей № 4" Дергачівської міської ради Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Баришевська Наталія Миколаївна

 Війна. Моя історія

Людина влаштована так, що вона вже сьогодні вдень чи ввечері планує якісь справи назавтра. Можливо, про щось  мріє. І ці мрії повинні здійснитися в недалекому майбутньому. Завтра чи післязавтра. Але день 24  лютого 2022  року  наче впав на голову важким і великим каменем на моє життя, на життя моєї сім’ї, моєї країни.

24 лютого 2022 року почалося дуже рано і дуже гучно. Я прокинулася і почала відганяти страшні думки. Схоже на феєрверк. Але коли вийшла з хати, а потім з двору, зрозуміла, що це не феєрверк. Це почалося ось те страшне, що перекреслює наше життя. Це називається страшним словом «війна».

Мій дім знаходиться поблизу автомобільної дороги, тому я відразу побачила колону цивільних машин, які їхали з села Козача Лопань та села Цупівка до міста Дергачі. Я побачила людей, які просто йшли. Люди намагалися втекти від того страшного, що почало насуватися на нашу країну. Далі почула автоматні черги, дуже гучні вибухи. Відразу навалилося відчуття великого страху і паніки, коли не розумієш, що робити, як рятуватися від цього страхіття.

І ще страшніше стало, коли подумала, що нікуди ось зараз не втечеш, нікуди не сховаєшся. Потім стало страшно від думки про те, як це все переживе бабуся. Здавалося, що весь світ провалюється в щось страшне і неминуче. Тільки того дня зрозуміла значення страшного слова «війна».

Почали з’являтись невеселі думки одна за одною. Звичне життя, таке спокійне і розмірене, все залишилося там, 23 лютого. А тепер буде багато страшного в нашому житті, доведеться багато чого пережити. Хотілося плакати й плакати від безсилля, що ти нічого не зміниш, не переробиш. Прийшло розуміння, що це початок чогось темного і хижого. Потім побігли один за одним дні, дуже схожі між собою. Коли не пам’ятаєш і не задумуєшся, який сьогодні день тижня, який день місяця. Прийшло відчуття, що ти не дивишся фільм про війну.

Ти просто живеш у цій війні. Літає над селом гвинтокрил окупаційної армії, заїхав танк і став недалеко біля твого двору. До цього часу збереглося на душі неприємне і страшне відчуття, коли ти стоїш перед вояками зі зброєю, а ці вояки прийшли з сусідньої держави. І ти перед ними ніхто.

Саме в ці дні стало зрозуміло, хто є хто. Саме під час війни піднімаються назовні темні сторони душі людини. Недалекі сусіди, які живуть на твоїй вулиці, розкажуть воякам- окупантам, що ти і твоя сім’я готували їжу для українських  військових. Добре, що до цього часу встигли виїхати з рідної Прудянки.

Виїжджали не всі разом. Спочатку я з мамою, потім бабуся і дядько. Було відчуття, що більше не побачимось. Дуже страшно і порожньо на душі, коли розумієш, що кожного дня можеш втратити когось з рідних.

І ще я зрозуміла, що війна приносить не тільки фізичне, а й моральне виснаження. Коли здаєшся перед силою обставин, у які потрапив. Як буде, так і буде. Добре, якщо знаходиш в собі сили знову відновитися і продовжувати жити далі.

Зараз я ціную кожну хвилину мого життя, ціную те, що можу їсти хліб, бо були такі дні, коли я і моя сім’я не мали хліба впродовж чотирьох і більше днів. Я ціную кожен прожитий мною день. Я ціную те, що живу з своєю сім’єю, з своїми рідними.

Війна дуже змінила мої цінності. Те, що до війни здавалося проблемами, зараз тепер вже здається просто смішним. Людині потрібно не так вже й багато для щастя.