До війни ми мешкали в Луганській області, у місті Рубіжне. Мене розбудив чоловік і сказав, що почалася війна. Через декілька хвилин ми почули дуже сильні вибухи. Це були прильоти по нашій злітній полосі - у нас там поруч знаходилася вертолітна площадка.
У 2014 році у нас прям такого активного обстрілу не було, а на околицях ми чули. Сиділи всю ніч в коридорах. Ми спілкувалися з колегами які живуть в різних кутках міста, переписувались і зідзвонювалися - дізнавалися, яка обстановка по всьому місту. Навіть був такий період часу, коли ми не виходили на роботу, бо було небезпечно, бо були обстріли на околицях.
Найстрашніше - коли сидиш в бомбосховищі і читаєш новини, а поряд сидить чотирьохрічна дитина, і їжі майже немає. Ми сиділи в бомбосховищі великого завода. На території цього заводу було найбільше прильотів - як з однієї, так і з іншої сторони - і не було змоги вийти.
Виїхали, коли вже ми були в оточенні, коли військові країни-агресора вже були на території міста. Нас, можна сказати, примусом вивезли в тил. А вже із тилу ми не гуманітарним коридором, а на свій страх і ризик, виїжджали полями і лісами, але на підконтрольну територію України.
В Кропивницькому люди відкриті, готові прийти на допомогу. Але, на жаль, через великий попит нерухомість дуже зросла в ціні, а зарплати залишились такими, як і були до військового часу. Ми на той момент думали, що виїжджаємо на два-три місяці, а вже живемо тут два роки.
Хочеться вірити, що війна закінчиться якнайскоріше. Але я розумію, що це може бути дуже довго, і не один рік, але душею віриться, що ось скоро, незабаром.
Хочеться, щоб було все для людей, щоб скоріше країна відновилася, щоб було більше можливостей для нашої молоді, і щоб не було корупції - це найболючіша тема для мене особисто.
