Логвиненко Кіра, учениця 11 класу Дудчанського ліцею  Милівської сільської ради Бериславського району Херсонської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Васильєва Валентина Федорівна

Війна. Моя історія

Війна – страшний час, але водночас - час сильних і незламним духом людей. Я хочу розповісти свою історію, яка залишила великий слід у моїй пам'яті та серці. Ранок 24 лютого 2022 року не передбачав бути найстрашнішим днем у житті кожного українця. Це мав би бути звичайний шкільний день, але наші підступні сусіди вирішили інакше. Я прокинулася о п'ятій ранку від того, що за дверима моєї кімнати голосно розмовляють батьки, а через якусь мить зайшов тато та сказав, що почалась війна. Звісно, я не розуміла масштабу військових дій, наслідки…

У той час мені здавалось, що це просто провокація, щоб залякати нас. Кожну хвилину читала новини і ставало страшно, а що ж буде далі? Спілкувалась з друзями, щоб не падати духом та підтримувати одне одного.

Сподівалась, що окупанти не дійдуть до Нових Каїр, що на правобережній частині Херсонщини. Але 13 березня вони зайшли в моє село,  і з того моменту життя розділилось на до і після… Моя родина зазнала великого натиску з боку російських окупантів та людей села, які чомусь вважали насамперед мою сім’ю ворогами.

Пам'ятаю кожен день окупації, здавалось, що це ніколи не закінчиться. Кожного дня я прокидалась й засинала з думками про те, яка сильна в мене сім’я.

Мої мама і тато для мене -герої. Прокинутися вранці й побачити військову машину з літерою “Z” - то не було вже дивно, адже вони знову приїхали, щоб допитувати маму та вкотре сказати: “Ви нацисти, руській мір тут назавжди”. Навіть деякий час я та мої брат з сестрою змушені були жили в чужих людей,  тому що вдома залишатися було вкрай небезпечно. Одного дня тато покликав мене і сказав: “Доця, якщо зі мною і мамою щось станеться, ти повинна знати: ми дещо вам залишили та пообіцяй ніколи не сваритися з братом та сестрою, бо ви найрідніші у світі’.

Ці слова доводили мене до сліз та істерики, відчувала, що земля ніби йде з-під ніг, бо найстрашніше - залишитися без найрідніших у такий тяжкий час…

 Минали дні,  і я наче вже  звикла до пуску ракет і не боялась, а просто лягала спати і закривала обличчя м'якою іграшкою. До речі,  в мене лишилась  і  досі звичка. Мої батьки вирішили, що виїжджаємо, адже залишатися тут було вже просто небезпечно для моєї родини. Пам'ятаю останній день удома: я бачила, як тяжко тату, бо він відпускає, залишає найрідніше, що в нього є.

Ми їхали в Берислав - нас мали там забрати вранці, вивезти з окупації на підконтрольну територію. Як зараз згадую: з якою ненавистю я дивилася на тих підлих створінь на блок-пості, бо це через них повинна покинути дім та рідних.

Наразі моє село вже вільне від окупантів, але ненависть інших людей на собі відчуваю кожного разу, коли  виходжу на вулицю, але у кожного своя правда, як кажуть. Навіть досі мене мучать нічні жахи, що ми знову окуповані, безсилі, та нехай це залишиться лише кошмаром, який я, сподіваюсь, згине назавжди. Вірю, що Україна переможе, усе знищене нелюдами ми відбудуємо і будемо щасливі! Однак розумію, що війна змінила все, я не зможу це забути ніколи. Кожен має свою історію, кожен щось пережив жахливе, але це моя, зіткана зі сліз, переживань, страху, відчаю, розпачу…