Мене звати Ганна Володимирівна. Кожного дня обстрілюють місто, дітям немає, де та з ким спілкуватися, немає соціуму, втрачаються навички спілкування…. Дуже хочеться, щоб наші діти проживали своє щасливе безтурботне дитинство, а не страдали вдома…

В перший день навали зателефонувала тітка о 6:30 та сказала, що почалась війна, і ракети по всій Україні літають… Зібрались з дітьми та поїхали в село до батьків. Спочатку дитина не розуміла нічого, та була щаслива, що не потрібно в школу, але потім я розповіла про війну, вона була засмучена, тому що з подружками та однолітками невідомо коли побачаться, і в той же час на вулицю боялись виходити.

Для нас кожен день страшний, бо через сімейні обставини ми не можемо виїхати з міста. Кожного дня стріляють і страшно кожен день за дітей. Діти стали замкнутими, соромляться говорити з однолітками, не бажають спілкуватися одне з одним, війна привчає їх бути одинаками, які постійно сидять вдома і ні з ким не спілкуються.