Мене звати Тетяна Миколаївна. Я медична сестра, але зараз у декретній відпустці. Наша родина багатодітна, 3 дітей – 2 донечки та старший син Іван, який має інвалідність ДЦП. З перших днів наступів орків були гучні вибухи у місті, ми одразу поїхали до бабусі у селище в 12 км від Авдіївки. Наше житло було зруйноване через місяць після вторгнення( прилетіла ракета у наш 5-поверховий будинок, розбивши його навпіл.

Ми не знали, куди їхати, родичів та знайомих, крім Донецької області, ніде не маємо. Залишатися там було небезпечно. Діти дуже нервували, були налякані, у Івана стався епілептичний приступ. Я взяла коляску (найменшій донечці було лише 9 місяців) та найнеобхідніші речі на 2-3 дні і ми поїхали на евакуаційному потязі до Дніпра.

Там ми прожили рік, але оренда дуже дорога для нашої родини. Прийняли рішення переїхати до Одеської області, тут оренда у 2 рази дешевше, та є лікарі та масажисти, які можуть допомагати моєму синові. Тут теж небезпечно, але діти проти їхати за кордон. Софія - моя середня донька, їй 14 років, навчається онлайн, не має друзів і на одинці зі своїм сумом і страхом, дуже потребує допомоги психолога. 

Ми були у бабусі, в селищі Очеретине Донецької області. Чули вибухи. О 7 ранку мені подзвонила подруга і сказала, що почалося щось страшне у Маріуполі та Харкові. Щоб ми були дома і слідкували за новинами. Я одразу почала думати, куди їхати з дітьми.  Старші діти все зрозуміли по розмовам дорослих. Я попросила їх не хвилюватися . А сама читала новини, щоб зрозуміти, як діяти далі. 

В перший місяць, поки ми були в селищі Очеретине, за тиждень закінчилася питна вода, в магазинах зникли базові продукти. Я пекла хліб, а воду ми пили відстояну зі скважини.

Найстрашніший день був через 2 тижні після нападу русні - у мого старшого сина стався епілептичний напад. Все складніше мені заспокоювати дітей, вони хочуть безпеки та стабільності, але це не від мене залежить, я не можу їх заспокоїти.