Мене звати Ольга Петрівна. В нашу родину війна прийшла ще у 2014 році, коли ми з трьома маленькими дітьми виїхали тоді спочатку у Харків, а потім повернулись у Луганську область у м.Северодонецьк, а зараз ми переселились у м.Мукачево. Живемо у тимчасовому прихистку та що робити далі, поки не знаємо. Чоловік інвалід та хворіє, сини ще навчаються, тільки донька працює, я також вже на пенсії та поки мрію про те, щоб швидше закінчилася війна.

Коли почалася повномасштабна війна, ми були дома у квартирі. Був страх, жах, розгубленість. Закупили продукти, ліки, запаслися водою, почали облаштовувати підвал, тому що  в нас вже був досвід ще з 2014 року.

Але через два тижні ми вирішуємо, що поки є можливість, потрібно їхати, у молодшого сина вже почались проблеми з серцем, діти почали нервувати, ми постійно знаходились у підвалі, тільки виходили приготувати їжу та в туалет. Були проблеми з водою та світлом, а за їжею  годинами в магазині ми відстоювали велику чергу.

Коли ми виїзжали всією родиною на машині та попали під обстріл і нам здавалося, що у нас в машині рвуться колеса – же було найжахливіше.

У сина почались проблеми з серцем та панічні атаки. У мене та дитини бувають депресії. Ми лікуємося у лікарів та психологів.