Феоктістов Влад, 15 років, 10 клас, Макарівський Ліцей 1 Макарівської Селищної Ради Бучанського Району Київської Області
Вчитель, що надихнув на написання єсе: Скорозвон Олена Василівна
Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"
Мене звати Влад і я – українець!
Моя сім’я проживає у тихому мальовничому селі Київської області. Донедавна воно було тихим…
Але все за порядком... Ми жили звичайним життям, багато мандрували Україною, милувались українськими краєвидами, горами та морем. Але в цей час наші воїни з 2014 року тримали оборону на сході нашої країни. Я завжди це знав і усвідомлював, та ніколи не думав про те, що війна прийде в мій дім. В один день наше життя, як і життя всіх українців, невідворотно змінилося.
24 лютого, рано-вранці, коли ми ще всі спали вдома, а разом з нами спала і вся Україна, ворог підступно атакував мою країну. Мої батьки прокинулись від телефонного дзвінка, після чого тато сказав: «Війна…». Це були найжахливіші слова, які мені коли-небудь доводилося чути у своєму житті. Через деякий час пролунав ще один дзвінок, після якого батьки поїхали, нічого не сказавши, а повернувшись додому, я побачив маму заплаканою.
Тоді тато не вагаючись ухвалив важливе рішення: він йшов воювати. «Я їду на війну, захищати нас та Україну, а ти сину тепер будеш за старшого, допомагатимеш мамі» – ось такі були батькові настанови перед від’їздом на фронт. В той момент я відчув як защеміло в серці, було настільки боляче в грудях, що навіть не міг вимовити слово і сказати як мені важко. Від того дня щасливе обличчя моєї мами, яке було донедавна, огорнув сум і сльози.
Далі події розгорталися як у страшному сні. 27 лютого через с. Макарів почали проїжджати колони з військовою технікою. Тієї ж ночі у нашому селі з’явилися перші поранені військові. Моя мама – медична сестра-анестезист і її священний обов’язок допомагати тим, хто цього потребує. Ті події не стали винятком. І хоча вже тоді у нас не було ні світла, ні газу, мама примудрялася готувати нам хоч якусь їжу, а потім сама ходила до медичного пункту допомагати пораненим. Вона приходила дуже пізно і ми по черзі спали, щоб завжди тримати під контролем те, що відбувається надворі. Найстрашніше було, коли над нашими головами пролітали літаки і скидали авіабомби та ракети. На щастя, наш будинок вцілів і ми мали. де зігрітись. Мама ховала нас у ванній… Вночі ми час від часу чули вибухи, село горіло – все було в диму.
Однієї ночі, коли я сидів біля вікна, а мама з братом спали, я почув за вікном чоловічі голоси. Коли намагався зачинити щільніше вікно, мене почули і тоді я зрозумів, що незнайомці прямують до нашого будинку. Ще мить і … стукіт у двері. Серце ледь не вилетіло з грудей, повітря бракувало, але мама притулила нас з братом до себе – ось так ми просиділи до ранку.
Кожного дня ми виживали як могли: варили їжу, яка залишилась, на зроблених власноруч пристосуваннях, робили чай, щоб хоч якось зігрітись, ще й не забували про домашніх тварин. Інколи мама тихенько плакала, бо не знала чим нас годувати. Колись ми часто слухали історії про те, як наша прабабуся переживала війну, Голодомор і вона точно не могла б подумати, що її правнуків у 21 столітті спіткає те ж лихо…
Згодом нас відвели до сусідів, бо мама з фельдшером повинні були працювати у медичному пункті. Я так переживав, що більше маму ніколи не побачу, не витримав і пішов уночі до неї. Наближаючись, я помітив військових, але не відразу зміг зрозуміти чи то наші, чи вороги. Один з військових націлив на мене зброю і сказав: «Стій – буду стріляти». Подих перехопило, а серце похололо, наче тисячі голок пронизали його. Зненацька вибігла мама і почала кричати, що це її син. Навіть не можу уявити наскільки вона злякалась, побачивши таке.
Декілька днів минуло і наче все ставало спокійніше, але одного ранку, вийшовши у двір, ми побачили як іде бабуся з дідусем і тітка, яка дуже плакала. Вона принесла трагічну звістку, повідомивши про те, що нашого дядька Саші більш немає – його машину замінували і підірвали орки. Тітці і її донькам передали пакет і сказали, що це все, що залишилось від вашого батька і чоловіка. Його поховали у власному садку. Наші бабуся і дідусь деякий час жили в окупації. Як вони виїхали – не знаю, вони не розказують деталей. Все, що довідався, це те, що тікаючи з власної домівки, вслід їх обстрілювали росіяни… Невдовзі до нас приїхала вагітна мамина сестра, разом з нею і її чоловік. Відтоді наш будинок став прихистком уже для 3-ьох сімей.
Я розповів вам про тиждень жахіть, які зі мною трапились, але на цьому війна не закінчилась, вона триває досі. Кожен день Україна піддається російським атакам.
Як на мене вплинула війна? В першу чергу, я зрозумів, що в будь-якому випадку потрібно мати холодний розум і ухвалювати швидкі рішення без паніки, бути згуртованими, допомагати та піклуватись один про одного. У цьому сила нашого народу. Я ще раз усвідомив той факт, що багатство не матеріальне, тому що гроші у нас були, а купити не мали змоги нічого. Живі і здорові рідні люди – ось що найбільше багатство для мене.
Я вдячній своїй мамі, що вона все витерпіла, в тяжку хвилину була поряд і зберігала спокій. Ми чекаємо на нашого тата і знаємо, що все буде добре. Молимось за усіх захисників України та віримо в нашу перемогу.
.png "Імена")
