Прихідько Мирослава Володимирівна, 16 років, 11 клас, Горностайпільський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Юрченко Віталія Леонідівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Що далі? Кінець світу? Ми вже стільки всього пережили. Навіть цікаво, що небеса нам ще підготували. Хоча… ні, не цікаво. Починає набридати. Але дещо я запам’ятаю надовго.

«Боже, дай нам сили пережити це жахіття,» - молила я в надії, що все нарешті закінчиться. Постійні страх і паніка не давали спокою. Моя сім’я, друзі, знайомі… Постійні переживання розривали мене на шматки. Моніторинг новин, підтримування зв’язку з друзями – все це я робила щохвилинно, аж поки не зникли інтернет та світло.

Так, війна. Це жахлива подія для всієї нашої країни. Вона завдає нам страшного болю. Щодня гине велика кількість людей. Навіть діти, немовлята, яких безжалісно вбивають рашисти. Міста, в які постійно прилітають ракети..

Я прокинулась зі словами мами: «Почалась війна». Ніколи не забуду цей день. Постійні паніка, стрес – саме це ми відчували кожного дня. Щохвилинно я дивувалась жорстокості окупантів. Як старша дочка в родині, я намагалася всіх хоч трохи заспокоїти, але в такій ситуації було важко щось зробити. Проте надія на краще не покидала нас.

Згодом зникли інтернет та світло, що не давало змоги слідкувати за новинами. Моїй наймолодшій сестрі на той момент було дев’ять місяців. Через те, що наш дім опалювався за допомогою електрики, нам довелося пожити у бабусі, у якої була груба.

Вибухи від прильотів були достатньо сильними, щоб затрусився будинок. Це дуже лякало. Свист… Свист, який змушував думати про приліт саме у наш будинок. Страшні звуки нам нагадували про те, що зараз відбувається.

Згодом ми почали звикати до цього. Пристосування до такого життя натренувало нас. Як би це страшно не звучало.

Через декілька місяців окупації ми з друзями почали виходити на вулицю розвіятись. Навіть познайомились з новими людьми.

Коли до нашого села вперше приїхали наші любі військові, щастю не було меж. Ми відчували себе захищеними. Навіть заприятелювали з деякими із них.

Під час окупації я знайшла собі розвагу. Стеження. Слідкування за літаками та дронами мене на стільки цікавило, що я фотографувала і записувала все, що бачила. Літаки, які могли кружляти над нами по шість одиниць за раз, чи дрони, які я випадково помічала у вікні перед сном. Хоч і лякало, не брешу, але до жаху цікавило. Окрім слідкування, я також малювала, читала і грала в настільні ігри.

З появою світла, зв’язку та інтернету ми повернулися додому ( ми з бабусею живемо в одному селі). Багато моїх друзів виїхали за кордон, потім повернулись, деякі досі перебувають там, але вони живі. І я дуже цьому рада.

Повернулися до школи, відновилось навчання (дистанційне). Потім закінчився навчальний рік. І ось так ми закінчили десятий клас.

Влітку мама працювала, а ми з молодшою сестрою доглядали за найменшою. Три місяці літа пролетіли достатньо швидко. Але ми прожили кожен його день, як востаннє. У нас є одне гасло: « Живемо один раз ». Мене воно задовольняє, бо дає змогу проживати день з насолодою.

Що я можу сказати про війну. Вона жахлива, але ще жахливіші ті люди, хоча ні, їх не можна називати людьми - звірі, які вбивали і вбивають наш народ без всякого жалю. Вони руйнують нашу культуру і ще називають себе «спасатєлями». Все, що вони нам зробили, ми не забудемо. Будемо пам’ятати довго. Прощення не буде.

СЛАВА УКРАЇНІ!