Шостак Поліна, 14 років, учениця 9 класу Трисвятськослобідського ліцею Чернігівської області

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Зубрицька Світлана Миколаївна

Конкурс єсе на тему "Війна в долі моєї родини"

Моє покоління, на щастя, про війну у всіх її жахливих проявах, знало переважно з розповідей літніх родичів чи учасників ООС. З 2014 року ми всі стежили за ходом подій на сході України, допомагали переселенцям і, з рештою, наша свідомість звикла жити з тим, що десь поряд йде війна.

Як і більшість громадян, я до останнього не хотіла вірити у те, що таке жахіття, як широкомасштабний наступ можливе у ХХІ столітті.

Але… Дуже врізався у пам’ять ранок 24 лютого 2022 року. Всіх розбудили звуки вибухів та вий сирен. Розгубленість, «тривожна валіза», дзвінки родичам по всій Україні… Перший день пройшов як у мареві і з соцмереж та заяв урядовців стало зрозуміло, що почалося справжнє пекло. Вже вночі наступного дня ми з родиною і сусідами ночували у підвалі будинку. Піднімалися до будинку лише щось приготувати та трохи зігрітись.

Район, де я живу знаходиться на окраїні міста, тому обстріли майже не припинялися ні вдень, ні вночі. Будинок гув від вибухів, тріщали шви у підвалі і люди були нажахані.

Поряд з будинком працювала артилерія і вже третього дня кожен міг сказати «по нас» чи «наші по орках».

Всі стали експертами війни. У короткі затишшя люди виходили з підвалів і на лавках біля дворів обговорювали новини. Мої сусіди, двоє літніх людей, відмовлялися спускатися у підвал, бо їм важко. І коли починались бомбордування, вони на всю гучність включали військові та патріотичні пісні.

Більше десяти днів ми нормально не спали, свідомість відмовлялась адекватно реагувати на загрози.

Тільки коли по сусідньому будинку скинули бомбу і нас всіх швиргануло об стіну наче іграшки, ми з родиною вирішили виїхати у більш безпечне місце.

Дорога під обстрілами, три доби у чергах і без сну і от ми у відносній безпеці. Тривоги лунають, але вибухів немає. Три дні ми просто спимо і здригаємось від кожного шороху. Відсутність зв’язку з рідними та друзями доводила нервову систему до зриву. А потім з’явилося це підступне відчуття зради, що ти у безпеці, знайомі - ні.

З часом ми зайнялися допомогою: по влаштуванню переселенців та знайомих, які втікали від війни, збирали ліки та передавали через волонтерів все необхідне. На початку квітня окупантів відсунули від мого рідного міста і ми повернулись додому. Місто без світла, газу, води, змучені люди. Моя родина розділена між різними державами на невизначений час, я сумую за друзями, своєю школою, важко звикнути до тривог, до звісток про загибель знайомих та рідних…

Йде час, моя Чернігівщина потроху оговтується і ми всі працюємо на перемогу.