Я спочатку нічого не зрозуміла: думала, що грім гримить. Потім, через деякий час, прилетіла ракета і частково розбила хату. У мене чотири вікна вилетіло. Діти мої та онуки відразу на початку війни поїхали в Хмельницьку область. А ми в Херсонській жили. Ми пів року сиділи без світла. І пенсії нам не давали пів року. 

Я дуже сумувала за дітьми, бо я спочатку не поїхала з ними. Я ледве з глузду не з’їхала одна в хаті. 

Гуманітарку на початку війни давали трохи. А коли наші прийшли, то вже гарну гуманітарку стали давати, і з пенсією все налагодилося, і світло зробили. Ті пів року мені найстрашніше було: одна в хаті, холод, світла немає… А коли ракета прилетіла - то це вже був останній штрих, і діти забрали мене. Замовили машину, і мене привезли в Хмельницьку область. Зараз я в дітей, ми орендуємо квартиру.

У грудні 2023 року мене вивозили лежачи, бо в мене з ногами проблеми. Я не могла сидіти, ледве доїхала. Шок був, звичайно. Я сиділа без світла, і насумувалась, і наплакалася - от мені ноги й відібрало. Ще був шок, коли ракета прилетіла – не в мою хату, а в сусідню. А в мене вилетіло чотири вікна і веранда. 

Зараз я дітей бачу, троє онуків у мене. Але здоров’я немає, ходити не можу. Ця рана в моїй душі вже ніколи не загоїться. Я не можу отямитися та зібратися. Мене тільки одне радує – те, що діти поруч.