"Кожний, хто біг до сховища під звуки вибухів, мене зрозуміє"

Мєхова Вероніка, 16 років, учениця Дніпровського фахового педагогічного коледжу КЗВО «ДАНО» ДОР»

ПО-22-3/9 (1 курс)

Вчитель, що надихнув на написання есе: Кравчуновська Інна Григорівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

По-перше, війна поєднала нас. Це незаперечний факт, бо вона об’єднала не тільки весь світ і наш народ в цілому, але й кожну родину окремо. Ми навчилися допомагати один одному й боротися з негараздами пліч-о-пліч. Особисто я почала спілкуватися зі своїм дідусем, який живе у Сєвєродонецьку і мені неймовірно соромно, що я не зробила цього раніше, що мені знадобився такий жахливий привід, щоб нарешті зателефонувати йому. Тож і ви наберіть той номер, по якому не дзвонили вже багато років і просто спитайте: «Як справи?»

По-друге, я почала цінувати ті речі, які приймала як належне. Я зрозуміла, що за один тиждень можна втратити все. Мій батько помер двадцять першого лютого 2022 року, за три дні до повномасштабного вторгнення. Я їздила прощатися з ним у Маріуполь двадцять другого лютого. Перші пів року я не могла навіть думати про це, бо одразу плакала. Потім мої емоції трішки відійшли і щиро подякувала, бо у той день я востаннє побачила людей, з якими не зустрінуся вже ніколи. Я востаннє побачила той Маріуполь, у якому народилася, але я чекаю того дня, коли побачу своє місто оновленим і знову під рідним українським прапором.

По-третє, кожен із нас став іншим, перейшов на новий рівень свого життя, став сильнішим, ніж був. Навіть якщо ви думаєте, що це не так, не бачите змін. Вони є, але ви настільки сконцентровані на жалю до себе та до оточуючих, що забуваєте: як це бути просто людиною, рости і розвиватися. Я відчула своє переродження, перетворення зі звичайного підлітка на справжню громадянку України, яка справді бере участь у житті своєї країни, яка знає її історію. Я вже не просто живу в Україні, я живу заради неї!