Терещенко Єгор, 14 років, учень 9-го класу Криворізької загальноосвітньої школи І-ІІІ ст.№116

Вчитель, що надихнув на написання есе: Долгунова Ірина Георгіївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Коли почалася війна, доля моєї родини на перший погляд майже не змінилася. А ось доля Оксани, так звати сестру моєї бабусі, так. Вони з дочкою та прабабусею жили біля міста Нікополь в селі Придніпровське, яке я пам’ятаю як тихе мирне місце, куди колись їздив на канікулах. Вона розповідала, що коли захопили ЗАЕС, деякий час окупанти не обстрілювали їх. Але одного разу змінили підрозділ на станції, й тоді почалося... Кожен день – вибухи, іноді прилітало недалеко, і вони бачили, як будинки сусідів руйнується просто на очах, одного разу навіть прилетіла перед двором ракета від «Граду» але вона не здетонувала.

Першою виїхали з окупованої території Оксана з дочкою, приїхали до нас й живуть зараз у моєї бабусі. А от прабабусю було набагато важче вмовити виїхати вона говорила: «Як я можу це все покинути? Тут мої кури, собака, хата, город. Не поїду». Та через деякий час ми змогли вмовити прабабусю, й моя родина забрала її, а сусідку ми попросили приглянути за майном. В Кривому Розі прабабуся не нервує, а дивитися по телевізору фільми, а от Оксана навпаки постійно дивитися новини, постійно їх обговорює, хвилюється за будинок. Заспокоїтися нашим рідним гостям допомагає пес Олександр. Цей собака й до війни був дуже лагідний, розумний, розумів команди. Але пес – це не єдине заспокійливе для моїх бабусь, там ще живе кіт Тіма, а, окрім собаки, з окупації приїхали ще папуги Арчик й Жаба. Донька Оксани, маленька Альона, взагалі не хвилюється, кожного дня грається з собакою, слухає музику, малює та іноді їздить на конюшню.

Мої родичі обжилися в квартирі бабусі, але всі, як один, говорять: «Скоріше б Перемога! Скоріше б додому!".