Казанок Анастасія, 15 років, учениця 9-го класу Криворізької загальноосвітньої школт І-ІІІ ст.№116

Вчитель, що надихнув на написання есе: Долгунова Ірина Георгіївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

24 лютого я прикинулась від того, що почула вибухи, всі рідні були в паніці. На годиннику – п’ята ранку. Місто – Асканія Нова. Включаємо новини і чуємо: «Війна розпочалася…» Відразу ми намагалися виїхати з міста, але все даремно.

Події насувалися одна за одною, кожна чорніша за попередню. 01.03.2022 сталася пожежа в найбільшому в Херсоні торговельно-розважальному центрі «Фабрика», яку рашисти не дозволили загасити, атакувавши БТР-ом автоцистерну рятувальників. Це було страшно і незрозуміло. Мама вирішила їхати до Польщі, а я… я залишилася з татом у місті. На початку травня зник зв’язок, і тато відправив мене із знайомими з рідного, але окупованого міста в невизначеність і невідомість, але подалі від небезпеки. Добиралися ми довго, проїхали безліч блок-постів, біля яких годинами очікували своєї черги. До Запоріжжя добиралися нестерпно довго, з шостої ранку до десятої вечора. Абсолютно чужі, але такі рідні волонтери нагодували, знайшли місце для відпочинку, підтримали простими, але такими необхідними словами. На ранок ми поїхали далі. На сьогодні я вже шість місяців живу в Кривому Розі.

Найбільше в дорозі мене приголомшило те, що прямо над головою літають літаки, ракети, і ти не завжди розумієш, де свої, а де чужі. Коли, через кілька днів після приїзду в Кривий Ріг, я дізналася, що відбувалося в Ірпені та Бучі, мені страшно було навіть подумати про те, що я могла не виїхати з міста, я неначе на собі відчула біль і страждання кожного, хто там загинув. 

Я думала, як страшно, що ті, хто залишився живим, нестимуть ці почуття, приправлені ненавистю, через все життя, тому що час не зупиняється і життя триває. Мабуть, сьогодні я краще розумію, що таке війна, сльози, біль, смерть, ніж що таке мир. Але чітко і болісно відчуваю різницю між ними і мрію про Перемогу.

Я переосмислила своє життя і подивилася по-новому на те, що тепер є для мене важливим: просто повернутися додому, в рідну, вільну, усміхнену Асканію Нову, нікого і нічого не боятися, обійняти рідних, яких сьогодні обережно тримаю і не відпускаю від себе у спогадах, а вони далеко і близько, на відстані серця – в окупації. Мир для мене сьогодні – це жити повним життям, а чим ти його наповнюватимеш, залежить від тебе. Хочу, щоб це були Чесність, Справедливість, Щирість, Впевненість, Доброта, Свобода. 

Впевнена: ті, хто був на війні, мир цінують по-особливому. Я це відчуваю, хоч на війні не була. Але ж – ні, була. Я і зараз там, разом зі своєю країною. А вона живе і буде жити, сильна духом, щедра на добро, вільна від рабства. Так було – і так буде! І тому – слава Україні!