Куюн Михайло Сергійович, 16 років, Ліцей “Educator” 11 клас

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Дорошенко Юлія Василівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Споконвіку люди воювали, безжалісно вбиваючи один одного, забираючи чужі землі. Тільки після двох світових війн на нашій планеті була відносна тиша. Нам дуже пощастило народитися у світі, де більшість цивілізованих країн мають демократію; народитися в прекрасній державі, де кожна людина має право голосу, водночас знає свої обов‘язки.

Здавалося б, у цей час неможлива повномасштабна війна, але з 2014 року кожен українець відчуває біль у серці – кровоточива рана не дає спокою. А з кінця лютого, коли сусідня країна без жодних вагань посунула в глиб країни, наче світ перевернувся в кожного з нас. Напевно, для всіх тоді було несподіванкою почути промову російського президента, який каже про нацистську владу, біологічні лабораторії, бомбардування Донбасу й інші нісенітниці. Незважаючи на інтернаціональні засудження дій Росії, землі, які були окуповані за вісім років варварської війни на сході України, були анексовані. Розуміючи абсурдність цієї ситуації, доволі багато людей почали від’їжджати за кордон, оскільки ширилися чутки щодо початку вторгнення на інші землі країни.

Моє життя до війни було звичним, я ходив до школи, займався саморозвитком у різних сферах, мій мозок був наповнений цікавими ідеями, які хотілося б перенести в реальне життя.

За п’ять годин до перших вибухів я ліг спати, о третій ранку було безліч відео та фото військової техніки з особовим складом поблизу прикордонних до України міст. Незабаром, пролунали перші вибухи, кожне місто України було в диму.

Я впевнений, що більшість людей зустріла цей день однаково, прокинувшись від гучних звуків та страшних вібрацій. Напевно, ніхто не хотів би побачити море маминих сліз, ніхто не думав, що день почнеться зі слів: «Війна почалась». Маючи можливість виїхати з міста, ми зібрали речі та в перші години вторгнення поїхали на південь Києва, але тоді, від цих подій не можливо було сховатися. Вибухи у найближчій військовій частині супроводжувалися нескінченними низькими прольотами винищувачів та гелікоптерів. Без сумнівів, перші дні найстрашніші.

Життя стало набагато повільнішим. Не відриваючи очей від новин, ми укріплювали наш дім, покриваючи вікна клейкою стрічкою.

Переживши перший день, ми вирішили поїхати на захід країни до наших знайомих. Ми виїхали із самого ранку, але траса вже була вкрита тисячами машин та людей. Через сімнадцять годин ми доїхали до місця, де планували перечекати небезпеку. Прикарпаття зачаровувало очі, але бажання милуватися краєвидами не було. На думку моєї мати спало подорожувати до Європи, і це стало найкращим рішенням. І от ми, взявши речі в руки, перейшли кордон. Нам пощастило, що словацькі прикордонники були дуже дбайливими і добрими людьми, поставилися до нас із розумінням. У ЄС була відчутна тривожність, наче повітря насичене неспокоєм.

Незважаючи на те, що ми виїхали з України, цей тиждень був найстрашнішим, бо тільки тоді я зрозумів, що у мене пройшов шок, і всі пережиті моменти стають більш явними. Спогади про минуле спокійне життя не давали мені заснути, кожен день плинув, як тиждень і навіть їжа втратила свій аромат та смак.

З того часу почалась нова фаза життя: психологічний стан утримував мене вдома, усю інформацію одержували з телеграм каналів, кожне повідомлення було ретельно прочитано, постійне накручування себе відіймало всі позитивні емоції.

Отже, війна - це те, що ніхто не очікує, те, що змінює наше життя. Мені довелося залишити свою країну, мої відчуття неможливо описати словами, більшість часу я переймався про країну, людей, які залишилися на окупованих територіях чи просто під обстрілами в будь-якому куточку країни. Ми повернулися. Ми разом з усім народом підтримуємо наші збройні сили. Віримо у перемогу. Сподіваюся, що всі винні отримають покарання, а Україна розгорне свій прапор на всіх її законних територіях.